1.6

Коли важка, заляпана лопата замахнулася вп’яте, Ейвін інстинктивно зщулився, очікуючи останнього удару. Обличчя Овна навіть не здригнулося, він уперто дивився в землю. Але замість болю він почув різкий свист. В очі карателю шпигнула смужка колючого вогню, а слідом пролунав сухий хрускіт — бойова палиця з філігранною точністю вписалася в щелепу нападника. Чоловіка відкинуло назад, наче ганчір’яну ляльку, прямо в клубок його спільників. Удар був такої сили, що незнайомий Стрілець, ледь торкнувшись землі, затих, так і не розплющивши очей.

Зусиллям волі пересилюючи заціпеніння, Ейвін повернув голову. Просто над ним, затуляючи собою тьмяне небо, височіла масивна постать батька. Містер Рісем стояв непорушною скелею, закриваючи покалічене тіло сина своєю тростиною, яка в його руках перетворилася на грізну зброю.

Натовп, що щойно дихав люттю, раптово відхлинув. Люди засичали, забурмотіли, наче сполохане гніздо щурів у темній норі. Бажання нападати випарувалося так само швидко, як і з’явилося: на зміну сліпій ненависті в їхні очі просочилися липкі сумніви та первісний страх. У цьому мертвому погляді за пов’язкою читалося крижане презирство до нікчем, які насмілилися вдесятьох накинутися на юнака. До тих, хто наважився торкнутися його крові.

— Геть, — рикнув спокійно батько, виставивши гострі зуби вперед.

Натовп, який ще хвилину тому прагнув розправи, тепер квапливо задкував, наче усвідомивши, яку межу вони ледь не переступили. Підхопивши обм’якле тіло свого товариша, Стрільці та Леви почали поспішно відступати, розчиняючись у тінях дерев. Вони йшли швидко й понуро, несучи із собою запах страху та ганьби.

Ейвін, зціпивши зуби до скреготу, спробував випростатися. Його пальці, заляпані пилом і власною кров’ю, судомно вчепилися в гладеньке, надійне дерево батьківської тростини. Він відчував, як крізь тонку тканину жилетки пробивається липке, настирливе тепло. Кров поштовхами виходила назовні, просочуючи нитки одягу й залишаючи на грудях темну пляму, що невпинно розповзалася. З кожним ударом серця Ейвін відчував, як його покидають сили.

Земля під ногами стала ватяною. Обриси лісу, сувора постать батька і навіть сонце, що зайшло, почали плавитися, перетворюючись на нечіткі, розмиті плями фарб. Звуки вщухли, змінившись наростаючим гулом у вухах, схожим на шум далекого океану.

— Батьку… — прошепотів він, але власного голосу вже не почув.

Коліна Овна підкосилися. Пальці зісковзнули з тростини, і темрява, густа й милосердна, нарешті накрила його, уриваючи біль і забираючи в бездонну порожнечу непритомності.

* * *

Так само свідомість Земних Зодіаків, подібна до густого туману, повільно попливла, відриваючись від реальності. Усі троє завмерли на самому вістрі гірського піку, там, де камінь зустрічається з небесним шовком. Стояти на одній нозі із заплющеними очима — виклик самопочуттю, але робити це над прірвою — чисте божевілля.

Айлі відчувала, як підошва чобота буквально вгризається в нерівності скелі. Вона тримала руки човником біля грудей, концентруючи все тепло в сонячному сплетінні. Свейн завмер трохи нижче по схилу, широко розкинувши руки, наче намагаючись обійняти саме нічне повітря, ловлячи найменші коливання атмосфери. Фолкі ж, у своєму репертуарі, вирішив перетворити випробування на тріумф. Він не просто тримав рівновагу — він зухвало високо скинув коліно, перетворюючи свою позу на витончену, але небезпечну вертикаль. Навіть крізь щільно стулені повіки Айлі «бачила» його хлоп’ячі хизування і мимоволі усміхнулася: майстерність цього зухвальця все ж була незаперечною. Вітер колихав їхні тіла з боку в бік, намагаючись збити, але витримка, завзятість і наполегливість завжди брали своє.

— Ставлю свій палець на те, що Фолкі впаде першим, — усміхнувся Свейн, почесавши пальцем ріг.

— Ще слово — і втратиш не тільки палець, — дружелюбно вів Фолкі, навіть не хитнувшись на нозі.

— Бережися, Свейне, він сьогодні не в гуморі, — із заплющеними очима мовила Айлі, усміхнувшись.

— Відчуваєш програш, Фолкі? — запитав Телець, щосили швирнувши чималий камінь у бік Діви. Той спритно підстрибнув і став на одну руку. Це було не просто ухилення. Це був виклик силі Тельця — демонстрація того, що справжня міць землі криється не у важкості кулака, а в абсолютному контролі над кожним нервом.

— Ходиш по тонкій грані, Фолкі, — грайливо додала Айлі, не втрачаючи такої солодкої нагоди нарешті збити хлопця з гори. І вона метнула в його бік ще більший камінь.

Згрупувавшись на руці, Фолкі зіскочив на уступ нижче, знову ставши на одну ногу.

— Ви навіть із заплющеними очима безнадійні.

— Головне — слух і стабільність, — спокійно мовила Козеріг, зробивши перекид назад від чергового каменя Свейна. Камінь зі свистом пролетів повз.

— Тобі що, вітер у вуха надув, Свейне? — Айлі й сама швирнула у відповідь міцний кругляк, здивовано піднявши брови. — Я думала, ми команда.

Телець різко відсахнувся, у стрибку подолавши виступ, що їх розділяв, і приземлився на одній нозі на кам’янистий пагорб.

— Тобі здалося! — вигукнув хлопець, балансуючи над прірвою. Але Фолкі не дав йому перевести подих: його атака змусила Тельця сторчака скотитися на попередню позицію.

Ця хаотична бійня наосліп тривала ще кілька хвилин, аж поки слух Айлі не прорізав подвійний свист. Від першого каменя вона ухилилася інстинктивно, але якесь крило — важке й гостре — все ж зачепило її плече. Рівновага миттєво випарувалася. Козеріг у жаху розплющила очі, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.