1.5

Вечір Зодіакам Води не приніс очищення — він приніс порожнечу. Коли останні відлуння катастрофи стихли, над площею зависла важка, волога тиша, просякнута запахом тхні та солі. Люди розходилися нерівними тінями, наче викинуті на берег риби, позбавлені сил навіть на крик. Їхній одяг, обважнілий від води, тягнув їх до землі, змушуючи плечі сутулитися, а кроки затихали у піску. Вони не дивилися одне на одного; кожен ніс до своєї домівки частку того спільного горя, яке тепер, подібно до отрути, повільно всотувалося в сухі мостини їхніх осель.

* * *

Ейвін, навпаки, зробив усе, щоб полегшити батькові тягар наступного ранку, сповнивши дім тихими, звичними турботами. Довго сидіти вдома було не в його стилі. Йому потрібен був рух, щоб витрусити з легень застояний запах самотності.

Зелене поле, що розкинулося за околицею, обіцяло порятунок у виснажливому тренуванні. Але Ейвін був не один. Денні, його новий друг, ішов за ним як приклеєний, не відстаючи ні на крок. Містер Рісем ще на світанку вловив у коридорі чужі, обережні кроки і, попри власну скорботу (у того колись теж був друг, який просто мовчки покинув його без пояснень), знайшов у собі сили для усмішки.

— Радий, що в тебе з’явився друг, — стиха мовив батько, і в його голосі прозвучала надія, що Ейвін не залишиться наодинці зі своїми думками.

Ейвін промовчав. Це не було грубістю — просто слова застрягали в горлі, важкі й сухі. Йому здавалося: якщо він розімкне губи, то назовні вирветься не відповідь, а крик, який він так старанно придушував. Кивнувши батькові, він поспішив до виходу, відчуваючи на потилиці пильний погляд Денні.

Поле зустріло їх буйством зелені, яка здавалася майже зухвалою. Ейвін ішов попереду, люто прокладаючи шлях крізь хащі. Величезне, м’ясисте листя якихось дивних квітів перегороджувало дорогу, і він відпихав його з такою силою, ніби бився з живими супротивниками. У кожному русі проглядало роздратування і прихований біль: він хотів розчистити простір не лише для тренування, а й у власній голові.

За спиною чулося невиразне бурмотіння. Денні говорив — безупинно, монотонно, — але Ейвін ніяк не міг зрозуміти: чи звертається друг до нього, чи веде нескінченну суперечку із самим собою. Цей звук — шелест слів, змішаний зі сюрчанням комах — тиснув на нерви. Овен відчував, як усередині закипає дивна суміш вдячності за компанію і глухого бажання залишитися в абсолютній порожнечі. Він не обертався, боячись, що варто йому поглянути на Денні — і магія його мовчазної втечі зникне, а реальність знову обрушиться на нього всім своїм тягарем.

— Ти мене взагалі слухаєш?

Ейвін із роздратуванням зупинився. За закотивши очі, він повернувся до Лева.

— Що ти хочеш від мене?

— Хороший у тебе тато. — Денні зірвав соломинку і поклав собі до рота. — А мій вічно весь у роботі. Він навіть не помітив, що я не ночував удома, — засмучено додав Лев, проходячи далі.

— А твоя мати? — запитав Ейвін, ідучи слідом.

— Вона нещодавно померла.

Денні відійшов убік, затуляючи обличчя руками, щоб Овен не побачив його сліз. Для Левів було неприпустимим показувати сльози — це вважалося останнім ступенем слабкості. Маразм! Нісенітниця!

Ейвін теж зупинився, згадавши, що чимось вони з хлопчиськом схожі. Це була його маленька копія: її образили, покинули, знецінили, забули, не прийняли.

— Знаєш, — уже лагідніше сказав Ейвін, дивлячись тому в спину. — Я теж втратив матір і знаю, як це… бути нікому не потрібним.

— Тебе хоч батько любить, — із комком у горлі промовив Денні, витираючи кулаками сльози. Він не істерив, не кричав, а просто тихо плакав.

— Ходімо зі мною.

Лев розплющив почервонілі очі й вставився на простягнуту долоню Овна. Як і належало довірливій дитині, він без вагань узяв Ейвіна за руку і, вже з усмішкою, мовчки пішов далі рівною стежкою.

Ходили недовго. Вони вийшли на невеличку галявину, оточену деревами. Ейвін уже зрозумів, що хлопчикові катастрофічно бракувало когось поруч — старшого брата, наприклад. Правду кажучи, Ейвін і сам хотів би мати молодшого брата, хоча всім своїм єством намагався це заперечувати.

Овен витягнув із зубів Денні соломинку.

— Гей!

Ейвін присів на коліно.

— Умієш контролювати вогонь? — усміхнувся він. — Давай я тебе навчу.

— Я ж ще маленький, — зі сміхом випалив Лев, соваючи ногою по землі. — Думаєш, у мене вийде? — Денні невпевнено скосив очі на безневинну травинку, розглядаючи її з усіх боків.

— Упевнений. Тільки роби це повільно. Не різко. Візьми в руку і дмухни на самий кінчик. Дихання має бути плавним, наче хвиля.

Лев випростав спину, притиснувши один кулак до грудей. Його заспокоювала присутність Ейвіна, який дивився на нього вже зовсім іншим поглядом: дбайливим і добрим, що було рідкістю, власне, для таких Зодіаків. Денні трохи набрав повітря і дмухнув на кінчик, але, крім вітру, нічого того не торкнулося.

— Надто швидко.

Денні хвилювався, але розумів, що ці почуття лише заважатимуть. Глибоко вдихнувши, він змусив своє серце уповільнитись. З його губ, усупереч полуденній спеці, зірвалася густа біляста пара. Цей примарний дим не танув на сонці, а повільно випливав із рота, огортаючи обличчя Денні блідою завісою.

— Ого! — вигукнув Лев, підстрибнувши на місці. — Пішла жара!