1.1

— Гей, легше! — грубо втрутився Кіро, закривши Оннорі спиною. — Він мій брат!

Скорпіони теж втрутилися: вони закрили собою спантеличеного Оннорі, змусивши Лем зробити два кроки назад. Її очі не мали нічого спільного з лагідною блакиттю океану. Це були два диких смарагди з вузькими, вертикальними зіницями-лезами, що реагували на кожен рух. Коли Лем злилася, ці зіниці звужувалися до тонких чорних ниток, роблячи її погляд нелюдським, гострим і холодним, наче глибинна течія. Натовп Скорпіонів не лякав її, і вона сміливо дозволила собі погрозу:

— Тобі краще стежити за своїм братом, Кіро, інакше в моїй скрині на дні морської западини з’явиться його скелет.

Погроза Лем розрізала тишу, мов лезо, і відповідь Скорпіонів не забарилася. Повітря здригнулося від їхнього одностайного низького рику, що більше нагадував грізне гарчання хижаків, ніж людські голоси. Над їхніми плечима злетіли вгору бойові хвости, готові в будь-яку мить завдати смертоносного удару — вони наочно демонстрували, що якесь дівчисько не має над ними влади. Проте Лем навіть бровою не повела. Вона лише презирливо сикнула, наче змія, і одним плавним рухом, не озираючись, розчинилася в прибої, лишивши по собі лише холодні бризки.

— От же… ікринка без палички, — вилаявся якийсь хлопець, дивлячись на засмученого Оннорі, який усе споглядав мертву рибу.

— Я краще піду, — швидко кинув Оннорі, різко розвернувшись, щоб утекти, але брат і друзі зупинили його.

— Гей! Гей! Стій! Дай-но це сюди, — підбадьорливо почав Кіро, викинувши рибу вбік. — Не сприймай це серйозно. Чуєш?

Скорпіон взяв брата за плечі, уважно заглядаючи в його мокрі очі. Те, що його батьки не належали до водної стихії, робило його тут не надто чистокровним. Про це знали і Риби, і Раки, але весь народ Скорпіонів прийняв його як рідного. І цього було достатньо. Чи ні? 

Він упродовж усього життя не відчував і не чув з їхнього боку принижень, образ чи чогось подібного… Але інші народи цього не схвалювали. Було обурливим те, що народ Вогню наважився порушити часові межі, а Водяним доводиться тягти це на собі; проте й позбутися дитини було б жахливим злочином. Вогонь лотосу хотів, щоб він жив!

Оннорі різко вирвався з обіймів друзів, чия підтримка зараз здавалася йому важким тягарем, і кинувся в гущавину лісу. Його не переслідували — Скорпіони знали ціну самотності, проте для Оннорі це була не просто образа, а чергове нагадування про його "неправильність".

Поки він ховався в тінях, місто вже почало здригатися від тривоги. Пошуки не припинялися ні на мить: ліс наповнився голосами та свистом, що перекочувалися між деревами, мов розбурхане море. Містяни перевернули все догори дном, адже попри його вогняних батьків, він був їхнім. Аж поки Нея, чиє материнське серце відчувало кожну хвилину його болю, не натрапила на його слід у самій глушині.

Оннорі знайшов прихисток високо в кронах, де повітря було сухішим і не так тхнуло сіллю та вологою. Зачепившись хвостом за товсту гілку, він повис униз головою, дозволяючи крові приливати до обличчя, а думкам — ставати важкими. З кожним поштовхом він монотонно гойдався: вперед-назад, вперед-назад, наче живий маятник. У руках він стискав саморобні дротики, які з люттю вганяв у кору сусіднього дерева. Кожен удар був німим протестом. Він чув, як ліс оживає голосами Скорпіонів: їхній специфічний свист, схожий на крики хижих птахів, та ритмічний стукіт каменів об стовбури розліталися навсібіч. Друзі кликали його, шукали, але Оннорі лише міцніше стискав зуби. У цьому водному світі він почувався іскрою, яку всі намагалися загасити своєю фальшивою турботою, і зараз ця іскра хотіла лише одного — випалити навколо себе коло тиші.

Мати вибігла на галявину і підняла голову. Оннорі не важко було помітити.

— Оннорі! Ану спускайся, негіднику! — прокричала перелякана жінка, тримаючись за серце, що скажено калатало. — Злазь! Інакше я сама тебе зніму!

Оннорі двічі повторювати не довелося. Хлопець розслабив хвоста, вхопився за стовбур дерева і спустився вниз. Місіс Нея не могла довго на нього злитися і мало не зі сльозами обійняла високого сина.

— Оннорі, ну що знову сталося? — втомлено запитала жінка, прибираючи довге волосся хлопця наперед, щоб воно не заплуталося.

— Мамо, чому я інший? Навіщо мої батьки віддали мене?

Місіс Нея завмерла, широко розплющивши сині очі. Її хвіст опустився, наче здавшись перед нездоланним супротивником, а руки почали повільно погладжувати його широкі плечі.

— Любий, річ у тім, що... ми давно не розмовляємо і не ведемо справ із народом Вогню. Вони інші... розумієш?

Слова Неї зависли в повітрі незрозумілим відлунням. Вона м’яко взяла прийомного сина за руку, наче намагаючись передати йому свою впевненість, і потягнула назад до міських вогнів. Оннорі йшов покірно, відчуваючи кожну стеблину трави та лоскіт лісових комах під ступнями. Для народу Скорпіонів цей шорсткий дотик природи був вищим проявом гармонії, магією повсякденності. Вони жили цими миттєвостями: диханням лісу, спостережливими поглядами птахів із верховіть, мовчазною підтримкою дерев. І хоча ліс лагідно штовхав їх у спини, вказуючи шлях додому, Оннорі відчував себе лише гостем у цьому святі спокою, дитиною вогню, яка намагається навчитися любити прохолодну землю.

— Твої батьки ніколи не цікавилися тобою, тому що ти інший, — перервала тишу місіс Нея. — Тут твій дім. Тут тебе люблять, незважаючи на… — жінка замовкла, помітивши свій злегка підвищений тон, але видихнула. Вона ніколи не дозволяла собі грубо спілкуватися з синами. Потім продовжила вже спокійно: — Ти виріс саме таким, яким я хотіла тебе бачити. Батько пишається тобою. Старший брат теж.