Привид.

* * *

Тюремний комплекс Тіхар. Доволі давно, це було доволі похмурим закладом, але нова реформа перетворила його на більш людське, хоч і спартанське місце для обвинувачуваних. Після неймовірної кількості масових конфліктів, вона стала в’язницею політиків та багатих бізнесменів, котрі часто звинувачувались у збагаченні коштом суспільства, але сьогодні Діліп прийшов до в’язниці з цікавості, адже в архівах не знайшлось жодної згадки, про допит звинувачуваної.

У похмурій сірій кімнаті зустрічей було мінімум меблів. Прикручений до підлоги білий стіл, на якому лежали кайдани й два стільці, одне з який займав адвокат. Залізні двері зі скрипом відчинилися і до кімнати увійшла закута у наручники дівчина. Світло вдарило в її чорні очі й вона різким рухом спробувала прикрити їх своєю тендітною долонею, за що отримала сильний удар поліцейською дубиною по спині. Звук від удару ехом рознісся по кімнаті, вона похитнулася, але не впала, підняла голову й повільно сіла на другий стілець.

Глитнувши в'язку слину, адвокат невловимим рухом показав охоронцю, який супроводжував ув’язнену, зникнути. Той здійняв брови, ніби питав: «Ти впевнений, що хочеш залишитися з цією вбивцею наодинці?», однак Есвейлі був непохитний і нехотя здоровенний чоловік, карбуючи кожен крок вийшов і з силою грюкнув дверима.

- Добрий ранок, Макта. Мене звуть Діліп Есвейлі, я працюю... – мелодійний голос дівчини перебив його.

- Добрий ранок, захиснику Делі. – вона з цікавістю подивилася на молодого чоловіка. Відмітила дорогий оксамитовий костюм, старий годинник на правій руці, мішки під темно-карими очима, хижі риси обличчя і приховавши погляд, посміхнулась.

Адвокат під таким уважним поглядом, почав вагатися в успішності початої справи, однак саме в цей момент у зрешечене вікно проникли сонячні проміння і впали прямо на злочинницю, що знову сховала очі. Її шкіра була білою, мало не прозорою, колись воронові пасма пишного волосся, зараз спадали брудним клоччям, на тілі під тюремним вбранням, не залишилось нічого крім фіолетових слідів, але в очах все ще знаходилася слабка іскра, того полум’я, яке не дозволяло їй здатися так просто, навіть через стільки часу.

«Вона змогла перемогти рак, однак за одну мить втратила все, що мала. Розкіш, батька, положення. Вона ніби привид» - промайнуло в голові й він різко нею стряхнув.

- Чи не могли б ви розповісти, що сталося в той день?

- Навіщо це вам? – спитала Макта, вклонив голову до плеча. Сіра тканина спала з нього й відкрила ніжну шкіру, лагідні риси обличчя не зникли під тяжінням навколишнього середовища.

- Скажімо, мені стало цікаво розібратися у справі, по якій існує мінімум документів. – чоловік поставив лікті на стіл і підпір голову двома руками, вдивляючись у цілком спокійне обличчя молодої жінки. Вона подивилась на вікно, крізь яке перестало так сильно пробиватися сонячне проміння і повільно промовила:

- Мій батько, Нар’ян Шива, був міністром Нью-Делі, але його друг. Він теж був міністром, тільки іншого округу. Він підсадив мого батька робити ставки на гравців у крикет, але то не так важливо. Одного разу, до нас прийшов хлопець. Вони зачинилися і довго розмовляли в кабінеті батька, але детальніше про це я не знаю, але після цього батько став іншим. Постійно нервував, зникав на довгий час. А через декілька місяців, до нас вломився чоловік у поліцейській формі й почав кричати про якийсь борг, зраду. Я нічого не зрозуміла. Все сталося так швидко. – Макта перетрусила плечима, її голос став сиплим і натужним, голова опустилася до грудей. Діліп сам не зрозумів, як взяв її за руку й заспокійливо стиснув крихітну долоню. Тишу розрізав скрегіт залізних дверей і зичний голос охоронця, котрий прийшов забрати в’язня. Жінка, озирнувшись, нахилилась до Діліпа й тихо промовила:

- Ресторан "Чиді-гар", там вони зустрічаються. – і охоронець сильно потягнув її за двері, залишивши адвоката наодинці з безмежним потоком думок, але тепер він був впевнений, що з цієї справи йому вже не вибратись.