Знову зустріти тебе

2.1

— Мій страх лише мій. Вам не потрібно перейматися моїми почуттями, — зі стриманим холодом у голосі сказала Маргарита.
— Ти права. Мені начхати, що відчуває людина готова продати себе за гроші.
Чоловік підійшов максимально близько, вона відчувала його дихання на своєму обличчі. Риті хотілося зробити крок назад, але ноги не слухалися, тай такий дитячий крок насмішив би незнайомця.
— Ось гроші, — показує на кілька пачок купюр, які лежать на столі. — Перерахуєш?

— Ні.

— Тоді обговорювати більше нічого.
— Ви навіть не запитаєте, як мене звати?

— А навіщо?
— Вибачте…

Влад підняв руку й торкнувся її волосся. Вказівний палець ковзнув під резинку для волосся й потягнув її до низу. Потім його пальці проникли у волосся й почали розплітати косу, коли густе волосся розсипалося по плечах дівчини він непомітно посміхнувся. Рита стояла нерухомо, боячись поворухнутися.
— Ти правда ніколи не була з чоловіком?

— Ніколи…

— Сподіваюся ти правду кажеш, бо якщо ні…

— У мене нікого не було. Це правда.
Влад знову глянув на Риту й цього разу більше не зволікав. Він повернув дівчину спиною до себе й поклавши одну руку їй на шию іншою розстебнув замок сукні.
Він не хотів думати, аналізувати чи провірити. Все що йому було потрібно це її тіло.
— Далі сама.

— Що сама? — не зрозумівши питання запитала Рита.

— Роздягайся, — наказав чоловік й почав знімати з себе сорочку та штани.
Маргарита зніяковіла. Вона не думала, не уявляла як усе відбуватиметься між ними. Їй було соромно, але вона розуміла, що мусить терпіти це приниження.

Без слів Влад взяв її за руку й підштовхнув до ліжка.
— Марго, я не звір якийсь, і ти сама до мене прийшла. Тебе ж ніхто не змушує.
— Марго…?

— Я знаю як тебе звати. Невже ти думаєш, що у моє ліжко стрибає хто попало?
— Що мені робити?

— Я думаю слів достатньо і ми можемо перейти до справи.
Влад одним рухом повалив Риту на ліжко й обережно накрив своїм тілом. Дивлячись в очі дівчини він вперше відчув на своїх грудях як бʼється іі серце.
Невже справді налякана? Чи може просто грає роль, щоб додати вражень про невинність та недосвідченість?

Її серце билося так голосно, що, здавалося, його можна було почути в усьому номері. Вона не знала, як поводитися. Не знала, що говорити. Не знала взагалі нічого.

— Що мені потрібно зробити, щоб ви залишилися задоволені? — тихо запитала вона, опустивши очі.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша. А потім Влад несподівано засміявся. Не зло. Не насмішкувато. Швидше здивовано. Маргарита збентежено підняла на нього погляд.

— Ти зараз говориш так, ніби складаєш іспит, — промовив він.

Її щоки миттєво спалахнули. Вона почувалася ще більш ніяково. Ще більш розгублено.

— Я просто... не знаю, як усе це має бути, — ледве чутно зізналася вона.

Посмішка повільно зникла з його обличчя. Влад кілька секунд мовчки дивився на неї. У його погляді не було ні зверхності, ні байдужості. Лише бажання володіти нею.

Він обережно торкнувся її щоки. Маргарита затамувала подих.

— Тобі страшно, — тихо сказав він. — Бачу, що страшно.

Вона не відповіла. Бо відповідь і так була очевидною.

Влад нахилився і легко поцілував її. Не вимогливо. Не грубо.

Маргарита заплющила очі. Світ навколо поступово почав втрачати чіткість. Страх нікуди не зник. Але поруч із ним з'явилося щось інше. Безсилля.І бажання, щоб цей вечір якнайшвидше закінчився.

У номері панувала важка тиша. Маргарита сиділа на краю ліжка, дивлячись кудись перед собою. Вона почувалася порожньою. Наче всі емоції залишили її тіло. Страх. Сльози. Сором. Усе зникло. Залишилася лише втома і ниючий біль в низу живота.

Влад стояв біля вікна спиною до неї й мовчки дивився на нічне місто.

Маргарита ковтнула клубок у горлі.

— Все... було так, як ви хотіли? — тихо запитала вона.

Влад повільно обернувся. На його обличчі не відобразилося жодної емоції.

— Сто тисяч ти заробила чесною працею.

Кожне слово вдарило сильніше за ляпас. Маргарита лише опустила очі. Вона не збиралася плакати. Не перед ним.

Повільно підвівшись, дівчина почала одягатися. Її руки трохи тремтіли, але вона вперто застібала ґудзики сукні.

Влад більше нічого не говорив. Лише мовчки спостерігав.

Коли Маргарита була готова, вона підійшла до столу. На темній поверхні лежали гроші. Саме через них вона сьогодні тут опинилася. Саме через них зруйнувала частину себе. Вона взяла гроші й міцно стиснула у руці.

Ще крок. І ще один. До дверей залишалося зовсім трохи.

— Сподіваюся, у тебе була поважна причина віддати невинність незнайомцеві.

Маргарита завмерла. На мить. Лише на мить. Але не обернулася. Не відповіла. Просто відчинила двері й вийшла. Наче залишала за собою найстрашнішу ніч свого життя.

Коридор здавався нескінченно довгим. Їй потрібно було знайти Адель. Потім додому. Забути. Просто забути.

Маргарита швидко йшла вперед, не дивлячись по сторонах.

І саме тому не помітила чоловіка, який вийшов із сусіднього номера.

— О, то ти вже від Влада?

Від його голосу вона здригнулася. Чоловік був напідпитку. На ньому були лише розстебнуті штани. В очах блищало щось неприємне. Щось небезпечне.

— Вибачте, мені потрібно йти, — тихо сказала Маргарита й прискорила крок.

Але чоловік перегородив їй дорогу.

— Та не поспішай.

Від нього різко пахло алкоголем.

Маргарита відчула, як серце починає шалено калатати.

— Пропустіть мене.

Її голос зрадницьки тремтів.