2

Глава 2  

— Чому так швидко? Я думала пошук клієнта займе більше часу, — запитала Маргарита подругу, яка вже чекала на неї в готелі. 
— Сьогодні у одного мажора день народження. Ти його подарунок від друзів. Нічого особливого, але у хлопця батьки мільйонери от і забаганки не як у людей. Та тобі то що до його бажань. Проведеш з ним ніч, візьмеш гроші і забудеш.

— Легко сказати, Адель. Я себе ніколи за цей вчинок не пробачу. 
— Знаю, що не легко. Сама була у твоїх капцях, але відмовляти чи заспокоювати не буду. Ти доросла і розумієш на що погодилася. 
— Розумію, але все одно мені дуже страшно і не приємно від думки, що я продаю себе за гроші. 
— Не ти перша й не ти остання. Сьогодення таке…

— Добре, я готова. Кажи, що потрібно робити, — видихнула Маргарита, склавши руки в замок, щоб не тремтіли. 

— Зараз підпишеш контракт, згідно якого усе що відбуватиметься цієї ночі буде за твоєю згодою. Частину грошей доведеться віддати Стеллі. Ти ж розумієш?

— Так, звичайно.

— Після цього ти підеш у номер клієнта. Ви проведете разом ніч, він оплатить послуги. Ми зі Стеллою чекатимемо тебе. Віддаси їй її частку і поїдеш додому.

Маргарита схвально кивнула головою, а далі все було як в тумані. Розмова зі Стеллою, підписання якогось папірця, який Рита навіть не читала, і ось вона вже під дверима за якими її чекає чоловік імені якого вона  не знає. 
Рита думала, що в таких ситуаціях знайомство не потрібно. Вона ж не на каву сюди прийшла. Якийсь багатій вирішив купи її невинність. Навіщо це йому Маргарита не розуміла. 
Стоячи під дверима вона підняла руку, але постукати не змогла. Рука зависла в повітрі. 

На мить Маргарита подумала, що можна просто піти й зберегти гордість та репутацію та коли перед очима зʼявилася платіжка за навчання вона без вагань постукала у двері.

Тиша. Ні кроків, ні клацання замка. Невже не чує, але раптом холодний голос змусив Маргариту здригнутися:

— Заходь. 
Від різкого тону серце дівчини затріпотіло так, що вона не змогла навіть ковтка повітря впустити до своїх легень. 

Обережно вона поклала руку на ручку дверей й повільно натиснула вниз. Увійшовши, Рита без вагань зачинила двері й закрила очі.  
Вони зачинилися за її спиною з тихим клацанням. І від цього звуку Маргарита здригнулася.

Кілька секунд вона просто стояла на місці, міцно стискаючи ремінець маленької сумочки. Їй здавалося, що серце зараз вискочить із грудей. У номері панувала напівтемрява. За величезними панорамними вікнами мерехтіли вогні вечірнього міста. Біля скла стояв чоловік. Високий. Широкоплечий. У темних штанах і білій сорочці з розстебнутим коміром. У його руці поблискував келих із бурштиновою рідиною. Він дивився на місто й навіть не озирнувся, коли вона увійшла.

Маргарита відчула, як від хвилювання пересохло в роті. Раптом їй захотілося розвернутися й утекти. Просто зараз. Поки ще не пізно. Але ноги ніби приросли до підлоги.

— Я... — голос зрадницьки затремтів. — Я вже тут...

Чоловік повільно завмер. Потім зробив ковток із келиха. І лише тоді почав обертатися. Повільно. Надто повільно.

Маргариті здалося, що цей момент триває цілу вічність. Спочатку вона побачила його профіль. Темне волосся. Різкі риси обличчя. Неголене підборіддя. А потім його погляд. Важкий. Уважний. Втомлений.

Чоловік мовчки оглянув її з голови до ніг. Від цього погляду по спині пробіг холодок.

Маргарита мимоволі опустила очі. Вона почувалася маленькою. Беззахисною. Наляканою. Наче її поставили посеред кімнати під яскраве світло й змусили чекати на вирок. Від чоловіка ледь відчутно пахло дорогими парфумами та алкоголем. Саме тоді вона зрозуміла, що він нетверезий. Не настільки, щоб не триматися на ногах. Але достатньо, щоб у його рухах з'явилася важкість, а в очах — дивна розслабленість. Він знову підніс келих до губ.

— Скільки тобі років? — раптом запитав низьким хриплуватим голосом.

Маргарита відчула, як до горла підкочується клубок.

— Вісімнадцять.

Чоловік кілька секунд мовчав. Його погляд затримався на її обличчі. На заплетеній косі. На скромній чорній сукні. На пальцях, які тремтіли від хвилювання. І вперше за весь вечір у його очах промайнуло щось схоже не на зацікавленість. А на здивування. Наче він очікував побачити зовсім іншу людину.

Чоловік ще кілька секунд мовчки дивився на неї. Так, ніби намагався зрозуміти, хто вона така і чому виглядає настільки наляканою.

Маргарита відчувала кожен удар власного серця. Їй хотілося відвести погляд, але вона не могла. Не рухалася. Не дихала. Лише стояла посеред номера, немов загнаний у пастку звір.

Раптом він поставив келих на стіл і рушив до неї. Повільно. Упевнено. У кожному його кроці відчувалася сила людини, яка звикла отримувати бажане.

Маргарита мимоволі затамувала подих. Відстань між ними скорочувалася. Десять кроків. П'ять. Три.

Її пальці судомно стиснули ремінець сумочки.Вона боялася навіть кліпнути. Зблизька він здавався ще вищим. Ще небезпечнішим. Його темні очі ковзнули по її обличчю. Затрималися на тремтячих губах.

— Ти боїшся мене, — тихо сказав він.

Це було не питання. Констатація факту. Маргарита опустила очі. Не тому, що хотіла приховати правду. А тому, що не могла більше стримувати сльози.  Вона люто ненавиділа себе за цю слабкість, бо чоловікові який стояв поряд була начхати на неї. Він платив лише за її тіло.