Пролог

Автобус стояв на платформі, важко дихаючи гарячим повітрям, ніби й сам не хотів вирушати в дорогу. З-під коліс підіймалася пара, майже миттєво розчиняючись у липкому літньому теплі. Мія стояла біля  дверей, стискаючи ручку валізи так сильно, що пальці вже не слухалися. Рюкзак тягнув плече донизу, а серце билося швидко, боляче, так ніби кожен удар нагадував про те, що вона ось-ось втратить щось важливе.

Вона чекала його вчора.
Чекала до останньої хвилини.

Перед очима виникали уявні картини, одна яскравіша за іншу: він біжить до неї, всміхається, обіймає, каже якусь дурницю, щоб розсмішити. І вони йдуть у парк, до озера, на їхнє місце — те саме, де все почалося. Там завжди було так тихо, ніби для них зупинявся світ. Але він не прийшов. Не подзвонив. Не написав.

Учорашній вечір став зяючою порожнечею, яка сьогодні стискала їй груди залізним обручем.

Це була остання можливість попрощатися, перш ніж кілометри й міста роз'єднають їх. Можливо — назавжди.

Мія повільно оглянула платформу. Порожня. Тільки кілька випадкових пасажирів, які зовсім не помічали її болю. Її погляд мимоволі повертався до спогадів — мов до уламків життя, які вже неможливо зібрати докупи.
Сміх у шкільному коридорі, перші несміливі поцілунки, ночі, коли вона засинала з думкою про нього і прокидалася з тим самим іменем на губах. І навіть сварки, після яких примирення було таким солодким, що вона вірила — так буде завжди.

Він був поруч. Завжди.
А тепер його не було навіть тут, у найважливіший момент.

У грудях змішалися образа, гнів, страх, розпач. Вона не знала, що з тих емоцій боліло більше. Залишалося всього кілька хвилин. Останні хвилини в рідному місті. Останні секунди, у яких вона все ще могла сподіватися, що він з’явиться.

Автобусні двері з шипінням відчинилися. Мія вдихнула глибше й опустила голову, аби ніхто не побачив блиску в її очах. Зробила крок уперед…

Аж раптом хтось різко схопив її за руку.

Вона здригнулася, ледь не випустивши валізу. Обернулася — і серце зробило болючий удар. Перед нею стояв він. Нікіта. Задиханий, злегка скуйовджений, із краплинами поту на скронях, з розгарячілими щоками, але в очах — те саме тепло, яке вона так добре знала. Він ледь помітно всміхнувшись, прошепотів:

— Я встиг…

Він зробив крок до неї, простягаючи руки, ніби хотів повернути усе назад одними обіймами.

— Ти плакала? — тихо спитав він, але це запитання лише сильніше розірвало їй душу.

— Ні, — холодно відповіла Мія, відступаючи. — Тобі не варто було приходити. Я не хочу тебе більше бачити.

Його обличчя різко змінилося, розгубленість прорізала погляд.

— Що? Чому, Міє?

— Чому? — вона гірко всміхнулась. — Я чекала тебе вчора дві кляті години. Дві! Ти не подзвонив, не написав… Ніби я нічого не значила. Це був наш останній вечір перед моїм від’їздом. А ти… ти просто не прийшов.

— Я все поясню, будь ласка…

— Ні. — вона відрубала це слово так швидко, ніби боялась, що передумає. — Мені більше не потрібні твої пояснення. Це все було помилкою. І я хочу забути все, що пов’язано з тобою. Прощавай, Микито.

Його ім’я, вимовлене так формально, так відсторонено, вдарило по ньому сильніше, ніж її сльози. Він навіть не одразу зрозумів, що вона сказала. А вона вже відводила погляд. Бо знала: якщо подивиться в його очі — зламається.

Вона розвернулася й швидко піднялася в автобус. Не залишила йому шансу ні на слово, ні на подих. Лише тиша, байдужа й гостра, залишилась між ними.

Нікіта стояв на місці, німий, мов камінь. Її слова різали зсередини, наче розпечений метал.

«Прощавай, Микито…»
 

Автобус рушив. Мія сіла біля вікна й дивилася, як рідне місто повільно зникає. Дерева, вулиці, парк… і ті місця, де вони сміялися, сварилися, цілувалися. Усе тануло, як дитячі малюнки під дощем.

Сльози, які вона стримувала до останнього, зрештою прорвалися. Вона підперла рукою щоку, намагаючись бодай трохи приховати свій стан. Її серце рвалося назад. Але минуле не повертається.

На платформі Нікіта стояв сам, дивлячись услід автобусу, який віз від нього усе те, що він так і не встиг зберегти. І лише коли він зникла з поля зору, хлопець зрозумів: порожнеча всередині така ж глибока, як і тиша навколо.