Епілог

Мені знову спекотно і душно! Відкидаю з вологої шиї волосся.

– Оу… який протяг, – повертається до нашого купе Руслан. Ставить на столик повні склянки. – Хочеш захворіти в медовий місяць?

– Ні, але відчуття, наче немає чим дихати… – з жалем дивлюсь, як мій чоловік щільно зачиняє вікно і двері. Плескає по кудлатій голові Іриску, сідає поруч і м’яко обіймає мої плечі.

Ми побралися кілька днів тому.

Осінь у розпалі, але нам пощастило, і в день весілля розгулялося бабине літо.

Берусь за упаковку хлібців з водоростями. Ммм…

Руслан з перебільшеною відразою дивиться, як накидаюсь на них.

– Гидота…

– От і добре, мені більше дістанеться, – відкриваю для нього пакетик крекерів та знову милуюся каблучкою на безіменному. Найгарніша! Та ще й ідеального розміру.

З усмішкою згадую нашу церемонію. Вона була зовсім невеличка – батьки і кілька друзів. Звичайний розпис без галасу, професійний фотограф і затишне кафе.

У нас з Русом трохи упереджене ставлення до традиційного святкування.

Можливо, ми наважимось влаштувати шабаш з циганами на якусь річницу. Але тепер хочеться просто бути разом.

Тим паче, що вільного часу обмаль.

У Руслана новий проект, у мене книга… і теж його проект.

“Майстерня наших авторів”.

Я веду курс з жіночої прози. Лекції, онлайн-консультації, розбір творів і дуже багато розмов на тему літератури і не тільки.

Здається, так багато я не спілкувалась з часів… Ні, просто ніколи стільки не спілкувалась.

І Руслан втомився. Ще й після роботи часто сидів на телефоні.

Тому зараз ми мовчки сплітаємося руками, пальцями, диханням… і просто слухаємо ритмічний перестук коліс.

– Ти хотіла чаю, – передає мені склянку у мереживній залізній підставці.

Втягую кислуватий різкий запах. Він неприємно б’є, здається, у самі нутрощі.

– Ох… я не буду. Якийсь хімічний ароматизатор, – відвертає мене.

Руслан робить ковток, здивовано піднімає ледь вигнуту, неідеальну брову.

Тепер ця маленька особливість його обличчя моя улюблена. Нагадування, що він здатен заради мене на шалені вчинки.

– Розкажи, що буде у новій главі, – просить згодом, коли збираємось спати.

За звичкою, вкладаємось разом на одній поличці – до всього переплетеного між нами додаються ще й ноги.

Місце навпроти з комфортом займає Іриска. Звертається у бублик на покривалі, демонструючи нам хвіст у всій його пухнастій красі. Ну нехай – це ж для її зручності ми вибрали саме такий формат подорожі.

– У наступній главі, – переношусь у свій частково вигаданий, а частково заснований на реальних подіях, вимір, – герой зізнається героїні у своїх почуттях. Але часу у них обмаль, тому зізнання виходить збите, але дуже пристрасне.

– Угум… – його пальці повільно ковзають моєю шкірою.

Це так чутливо!

Мене проймає до кісток, і дихання рветься. Втрачаю суть розмови і слідкую внутрішнім зором за кожним доторком. Табуни мурашок повторюють теплі візерунки моїх улюблених пальців. Здається, між нами проскакують жаринки та іскорки.

– Добре, що в нас вже немає такої проблеми, – чую, але не розумію, до чого це…

– Що?

– Час… на зізнання. У нас його тепер… вдосталь, – змішує слова з пронизливими опіками моєї шкіри.

Його цілунки такі ніжні, майже невагомі, але я все одно вигинаюсь та палаю під ними.

Цікаво, така реакція колись скінчиться? Загадую бажання, щоб це тривало довіку. А мої бажання справджуються – перевірено!

– Розкажи, що ти відчула, коли вперше мене побачила? Чи прочитай що-небудь зі своїх віршів.

Втягую повітря, збираючись з думками.

Я дещо вже розповідала Руслану. І навіть знайшла свої давні записнички. Але видаю свої романтичні опуси обережно, частинами – боюсь, що у мого чоловіка з’явиться алергія на їхню концентровану солодкість.

Та поки що він просить лише добавки…

– Ну добре. Цей вірш я написала, коли ти дозволив себе вперше обійняти. На кухні, пам’ятаєш?

– Я не дозволяв! – сміється у згин моєї шиї. – Але ти була, як невпинний ураган. Налетіла, зім’яла – навіть зрозуміти нічого не встиг.

– А мені здалось, що ураган навколо, а ми опинились у його центрі. Слухай, – пригадую рядочки.

Радію, що зараз нас огортає темнота. Шаріюсь через простоту та наївність рим. І розмір там всюди шкутильгає… Але Руслан запевняє, що йому подобаються мої творіння, і цінні вони щирістю, а не довершеністю. Тому глибоко наповнюю груди повітрям, і на видиху:

“Навколо шал і сум’яття,

А поруч ти, і я твоя.

Невже так затишно буває?

Мов хвиля, щастя накриває.

Заплющу очі, потону,

Здається, я тебе…”

– Люблю, – завершує за мене та сплітає до всього ще й наші губи…

***

Наступного дня я знову прогулююсь знайомими вуличками. Але тепер вони виглядають інакше.

Жовте листя під ногами, пусті кав’ярні, прохолода і крихка прозорість у повітрі.

Це містечко я бачила лише у літній подобі. Мій старий будиночок був погано пристосований до холоднечі.

Не знаю, чому Руслан захотів поїхати саме сюди. Аби згадати, як почалась наша романтична історія? Не думала, що він такий сентиментальний. Але це так.

У нього навіть збереглися ксерокопії з того Дня закоханих.

Іриска намотує круги навколо нас та лякає перехожих своєю цікавістю.

– Давай спочатку відвеземо її на пляж, а потім заселимось, – пропоную Руслану, що саме вкладає наші речі в багажник арендованої машини.

– А ти не втомилась?

– Ні, – ловлю долонею чергове позіхання. – Я і так останнім часом багато сплю.

Мабуть, це від робочих навантажень, а тут – від чистого повітря.

– Ну добре, однаково там все поруч, – притримує для мене пасажирські двері. – Моя безцінність, прошу…

– Не ображайся, ти теж моя безцінність, але нехай це залишиться між нами, – бурмотить, підсаджуючи Іриску на заднє сидіння.