45 - Імпровізація

Таня

Знадвору лунає легка інструментальна музика, дзвін келихів, розмови і сміх.

Балансую біля вікна на незручних підборах. Хоча б не перекинутись через цей довгий шлейф. Хоча… про що це я? Може краще було б перекинутись!

Впасти на сходах, розбити ніс?

Але це так демонстративно… Маріос розцінить як саботаж.

Шкода.

Я б із задоволенням залила вишукану сукню власною кров’ю. Аби лишень не грати головної ролі в цьому весільному фарсі.

Я згодна на будь-що з того, що раніше мене лякало.

Порушувати очікування та розчаровувати інших?

Без проблем!

Вийти під пильні погляди юрби пишно вбраних людей, які купили подарунки та приїхали бо-зна звідки. Вийти і сказати на повний голос, у мікрофон, що їхні приготування марні?

Без жодного тремтіння!

Відчути на собі сотню зневажливих та засуджуючих поглядів?

Легко.

Без вагань зіпсувала б їхнє родинне свято. Хочу! Готова!

От тільки… не впевнена, що це допоможе моїй родині.

Не зважаючи на теплий ранок, мої долоні холодні та неприємно вогкі.

Зминаю в руках серветку, яку стягнула зі столика із нечепаним сніданком. Не можу їсти.

Пізно ввечері, перезнайомившись з кланом Каллі, та усамітнившись у ванній під двома обертами замка, я зрозуміла, що телефон Руслана вимкнувся. Може там було мало заряду? Шукати зарядне та зайвий раз привертати увагу я не наважилась. Тож тепер не знаю, чи вигадав щось Руслан, і що саме вигадав.

Від цієї двозначності мене гойдає весь ранок.

Я наречена Шредингера. І час “відкривати коробку” наближається невпинно.

Алма проводить до моєї кімнати стиліста. Так, йому є над чим попрацювати… 

Хвилювання проступає на моєму обличчі нерівним тоном та невластивими западинами. Але Маріос найняв професіонала. Вже за півгодини я виглядаю, наче модель з обкладинки.

Невимушено стильна укладка. Ніжний рум’янець, соковиті губи, підкреслені вилиці. От тільки очі не “світяться”, як майстерно нанесений хайлайтер.

Пересікаюсь поглядом з Алмою.

Дівчина цілий ранок крутиться біля мене. З очікуванням вдивляється в моє лице, стискає пальчики на складках рожевої сукні.

Я міцно її завербувала!

Та, на жаль, не знаю, про що просити. Плану немає. А якщо він є у Руслана, то для мене також буде сюрпризом.

Стиліст вправно кріпить на локони коротку сітчасту фату.

Холону від кожної шпильки, яка встромляється в волосся.

– Всі зібралися, за десять хвилин починаємо, – заглядає якась дорогоцінна для Маріоса тітонька. Інша його чи то племінниця, чи то двоюрідна сестра передає в мої руки весільний букет.

Стискаю загорнуті в папороть троянди та кидаюсь до вікна.

Знаходжу поглядом рідних. Так і є – мої батьки. Обоє тут.

А я так сподівалась, що Руслан виведе їх з-під удару. Вивезе кудись і заховає. Не вийшло?

Бачу, як вітаються з іншими, беруть келихи та неспішно прогулюються садом.

Від мене зовсім небагато гостей.

Бабусь-дідусів вже немає. Дядько з родиною давно перебрався за кордон, ми зовсім не спілкуємось. Одногрупниця на останньому місяці, їй не до подорожей. Ще одна подруга відразу попереджала, що не зможе через фінанси.

Раніше мене це засмучувало. Але тепер…

Добре! Менше заручників.

Лише батьки, Люба і… Руслан!

Глибоко втягую повітря, наче можу відчути на відстані його особливий аромат та енергію, що оточує високу підтягнуту фігуру.

Сама його присутність додає мені рішучості.

– Алмо, – обертаюсь до дівчини, що принишкла у куточку.

Можливо, я “перекинусь через сукню” якось дуже натурально?

Так, аби антисептика та пари пластирів було недостатньо… Створю маленький хаос, під час якого можна буде вирватись за кордони високого муру та забрати звідси найрідніших.

– Слухаю, – віддано дивиться своїми величезними очима моя змовниця. – Тобі щось потрібно?

– Так. Знаєш… – шепочу на її вушко, поглядаючи на тацю з посудом.

– Але… Маріос попереджував, що…

Заспокійливо погладжую її тремтячі руки.

– Скажеш, що просто переплутала сніданки. Як з запрошеннями. Ну?

Кидає погляд на гостей, що саме займають місця перед прикрашеною олеандрами аркою. Виходить з кімнати.

Сподіваюсь, що швидка допомога на Кіпрі хоч трохи відповідає своїй назві…

Руслан

Усміхаюсь до напруженої Люби. Перезираємось з батьками Тані. Шпигуни з них на “задовільно” з великою натяжкою – зажаті, наполохані.

Пан Віталій весь час поглядає на годинник та мучить комірець сорочки. Пані Галина не відпускає лікоть чоловіка та вимучено розтягує губи.

Це можна списати на природне хвилювання перед весіллям єдиної доньки?

Сподіваюсь…

Встромляю у пальці коректорки келих з ігристим.

– Все добре. Скоро це все закінчиться, тому насолоджуйся…

Беру і собі напій, роззираюсь – дизайн агенція зробила заліковий. Музичний супровід і закуски теж нівроку. Загалом організація свята мене цілком влаштовує. А особливо – чуйність та людяність співробітників.

Як виявилось, на Кіпрі теж можна домовитись з представниками реєстраційних служб. Коштувало це, звичайно, дорожче. Але…

В нас з Таткою сформувалась ще одна традиція. А це безцінно!

Відчуваю себе анти-купідоном і щоб не шкіритись занадто зловісно, пригублюю вино.

Взагалі-то, ця міра не основна, так, для підстраховки.

До надягання кілець не хочу затягувати – боюсь зірватись та покалічити іноземного громадянина.

Пан Жижкін кладе руку на лацкан піджака, сіпає бровою.

“Ні” – хитаю головою. Зарано.

Треба, щоб Таня була поруч. Сподіваюсь, з нею все добре – вчора більше не виходила на зв’язок.

І мої очі досліджують різнобарвний натовп. Хоча розумію – була б вона тут – відчув би. Ми наче синхронізувались, намагнітились з нею…