43 - Погані прикмети

Паркую арендований байк трохи далі від будинку, куди приїхав “наречений”.

Зуби зводить від самої згадки про нього! Добре, що не зустрічав нас особисто, а доручив це своєму персоналу.

Кісточки на руках занадто підозріло зудять…

Але просто вимістити злість на доглянутому обличчі не ризикую. Раптом це ще більше зганьбить мене в очах Тані. Спочатку було б добре з нею поговорити. Отримати на це, так би мовити, дозвіл.

З напускною туристичною зацікавленістю проходжуся вулицею. Пильно оглядаю потрібний мені будинок. 

Великий.

Три поверхи, балкони, колони – все це за високим мурованим парканом. І жодної шпарини, на відміну від минулої оселі Татки.

Дуже сподіваюсь, що вона зараз там.

У готелі наречену я не помітив, і до батьків вона не вийшла – я саме зависав у холі, коли вселялися її родичі. У Тані батьків зріст і мамине волосся, й інтонації схожі.

Чому ти не зустрічала батьків, Татко?

Так зайнята приготуванням до весілля? Прасуєш фату з двох боків? Складаєш серветки у формі пташок чи обираєш білизну для першої шлюбної ночі?

А-р-р!

У судинах закипає коктейль із ревнощів, злості і жаги.

Ну все – повертаюсь на вихідну точку – ця фазенда офіційно оголошується неприступною фортецею.

І що тепер, відважний лицарю? Як будемо рятувати чарівну фею?

На подвір’ї заклопотані голоси, кіпіш, шум. Почекаємо…

Всідаюсь на свій транспорт, втуплюючись у телефон. І чекаю я не дарма!

За пару хвилин масивні ворота розсуваються.

З них повільно здає задом грузове авто. Вулиця тут вузенька, ще пара тачок запаркована на узбіччі.

І водій розвертається у кілька підходів… Спортивно-агресивного вигляду хлопці, певно, з охорони керують процесом. Так, обережність тут не зайва – фургон довжелезний.

Якась доставка?

Читаю напис на залізному боці: “Мері Мі – весільна агенція. Цей день ви не забудете ніколи”.

Моє забрало дрижить, пальці стискаються у кулаки.

Проводжаю транспорт з гіркотою у погляді.

Але, здається, зорі сьогодні на моєму боці…

Фургон від’їжджає за ріг та різко гальмує. Швиденько йду до нього.

З кабіни вискакує чолов’яга у сірій формі. Агресивно вигукує грецькою. Закладаюсь, що лається! Обходить авто, стає на підніжку та розблоковує замки на дверях. Щось рявкає у слухавку.

За кілька хвилин такі ж роботяги підбігають до машини. Двоє застрибують у фургон, виштовхують довгий, плетений диван.

Ага! Це вони його вже тепер ніжками понесуть…

Ну добре – це вже щось. Кому там дякувати з грецьких богів?

Швидко оцінюю, хто тут з хлопців за головного – він розмахує руками найбільше.

– Вам допомогти? – пропоную англійською.

– Дякую, та ми впораємося, – заперечно смикає головою.

– Мені не складно. До того ж… я ваш майбутній клієнт, – простягаю руку зі згорнутою невеликою купюрою між пальців. – Хочу побачити рівень роботи в реалі. Без всяких фільтрів, ви ж розумієте. Дайте мені п’ять хвилин, і я буду ще більше вам вдячний…

Тиснемо руки.

Він перекидується з хлопцями фразами, киваючи на мене.

Підхоплюю край дивана-переростка

– Чекайте, – приносить з кабіни сорочку з емблемою фірми на рукаві.

Накидаю на плечі.

На мені тонкі світлі брюки, майже в колір їхньої форми. Та і через свою засмагу я не дуже відрізняюсь від аборигенів.

Старший знімає з найближчого хлопця бейсболку, кидає мені.

Насуваю на очі та входжу до неприступної фортеці з парадного ходу, минаючи серйозних парубків із навушниками.

Ну тримайся, принцесо…

Тягнемо той клятий диван аж у дальній кінець подвір’я. Тож встигаю розгледіти достатньо, аби прифігіти від масштабу свята.

Велика сцена з танцмайданчиком, фуршетна зона, з двадцять столиків під навісами. Купа затишних куточків для фото. Квіти-ліхтарики на фоні екзотичних пальм.

Але найбільше мене вражає величезна арка у формі серця… І моє починає шалено прискорюватися.

От наскільки я не забобонний, але в мене недобрі передчуття щодо цього весілля.

На святі, наприклад, дуже ймовірно, може статися жорстока бійка. Кісточки на руках сверблять просто нестерпно!

Ага, то вірна прикмета. Особливо, якщо я не знайду наречену… 

Прискіпливо сканую простір на предмет дівчат на виданні.

Вересклива пані у гіпсі та перлах – шукаю далі. Молода дівчина у довгій сукні та з якимось приреченим поглядом – не вона. Ще одна панночка на телефоні з купою паперів – організаторка? Більше жінок не бачу. Хіба що… ота сіра тінь на балконі.

Худенька постать ледь помітно розгойдується, наче привид. За каптуром не видно обличчя.

Вітер зриває тканину з її лиця… а лиця на ній немає.

Та я все одно впізнаю – це ж вона! Моя принцеса.

Ну хоч заріжте – не виглядають так щасливі наречені!

Роблю пару кроків, оминаючи кущі на лінії зорового контакту. М’язи підтрушує від надлишку емоцій. Ну! Давай… Подивись на мене.

Татка охоплює себе руками та опускає погляд від горизонту. Зриваю бейсболку та змахую над головою – здригається, чіпляється пальчиками за перила.

Маню її до себе – нуль реакції.

“Ти. Ідеш. Сюди!” – семафорю жестами.

Закриває обличчя руками, хитаючи головою.

Ну добре… Я не гордий.

Впертий, розлючений та здихаючий від туги за нею – але не гордий.

Вклинююсь у потік персоналу, що саме прямує на вихід. Поряд з будинком гальмую. Хапаю першу-ліпшу вазу, що вишикувалися біля скляних дверей, та заходжу на другий рівень складності цього квесту.

Клятий кіпріот побудував некислий маєточок – блукаю коридорами. Ось! Нарешті, сходи. Мені на третій...

Піднімаю очі – вона!

Врізаємось поглядами. Вона так повільно кліпає. Очі великі, заплакані, з сірими колами. І вся майже у колір свого одягу – сіра.

Це що тут відбувається?

Відставляю вазу набік та в три великих стрибки опиняюсь перед нею.