42 - Весільні умови

– Що тут відбувається? – зупиняє мою істерику голос Маріоса.

Ми всі, наче вишколені служниці, розвертаємось до нього. Маріос швидко йде через галявину. Кроки широкі, обличчя непроникне, але очі…

– Чому ти тут? – сканує мене поглядом.

Помітивши гроно винограду в моїх руках, суворо зиркає на Алму. А я замовкаю, хапаючись за горло, – його миттєво перехопило холодом і сухістю.

– Маріосе, нам треба з тобою поговорити, – владним голосом кидає Андреа.

– Потім!

– Але…

– Я сказав. Потім! – жінка схлипує від здивування.

Я теж ніколи не чула такого тону від нього. Він навіть не дивиться на матір, одним швидким рухом підхоплюючи мене під спину і стегна.

О ні! Мені теж треба поговорити з його матінкою. Я ж не сказала найголовнішого – я теж не хочу цього весілля!

– Віднесу її у ліжко, – вже спокійніше.

– Ні! Стій! – викручуюсь у його руках з усіх своїх непевних сил. – Я не хочу ніяке…

Розгонисто крокує до будинку.

– Замовкни! – стискає мою грудну клітину так, що не можу вдихнути. – Твої батьки, що саме заселяються у мій готель, передавали тобі вітання. – Промовляє тихо, особливо наголошуючи на слові “мій”. – І краще тобі уважно мене вислухати, перш ніж відмовити мені ще раз.

Від його зловісного тону моїм тілом біжать мурашки. Але до приємних відчуттів вони не мають жодного стосунку.

Це що, шантаж?

Що він хоче зробити з моїми батьками чи… вже зробив? Застигаю від болісного відчуття своєї безпорадності. Ні, Маріос не здатен на жорстокість. Чи здатен? Як я могла цього не помітити?

На мій сором, я не дуже-то і приглядась, якщо чесно.

– Ось так, – опускає мене на ліжко у моїй комфортабельній клітці. 

Відповзаю від нього подалі, стягую поли халатику, втискаючись у м’яку спинку. Але хвилювання за рідних надає сили моєму голосу, коли вигукую:

– Що з моїми батьками? – я хочу це почути і лякаюсь того, що він скаже, до головокружіння.

– Поки що у них все добре. Готуються до весілля дочки, насолоджуються сервісом і краєвидами, – витягує щось з кишені.

Сухе клацання. У його пальцях зблискує метал.

– Я хочу їх бачити.

– Неодмінно. На нашому весіллі, – кидає на ліжко поряд зі мною квадратну коробочку.

У таких зазвичай тримать коштовності.

– Цього не буде!

Рвучко тягне за щиколотку до себе. Борсаюсь, та він навалюється на мене всім тілом, перехоплює мої руки та витягує за головою.

– Пусти! Ні! – здригаюся у марних судомах, вони такі кволі, що згодом я завмираю у відчаї.

Маріос не рухається. Лише обпалює важким темним поглядом. Дихання зірване, ніздрі дрижать, виказуючи його роздратування.

– Тані… ти обіцяла, – його пальці натягують на мій підмізинний холодний твердий обідок, – що вийдеш за мене…

Кільце боляче впирається у кісточку, та Маріос дотискає, проштовхує до кінця.

Зойкаю від його грубощів, від важкості тіла, що не дає мені вдихнути, і від близькості солодко-задушливого запаху його засобів для волосся.

– Маріосе! Отямся, – чи то наказую, чи то благаю його. – Ніколи я не буду з тобою. Не кохаю і ніколи не кохала!

Його глибокий шумний вдих…

– Раніше тебе це не турбувало, – відпускає палець, що саднить, та опускає руку нижче. Ліниво погладжує мою щоку, зазирає у розріз моєї блузки.

Ковтаю істеричні ридання.

Треба зібратись, та все йому пояснити. Поки він знову не залив в мене якогось дурману.

– Маріосе. Нам не треба було заходити так далеко. Мені. Я використала тебе, твою симпатію, допомогу, – закриваю очі та гірка доріжка біжить скронею. – Використала тебе, аби закрити свої невдачі в особистому житті. Навіщо тобі це?

– Можеш продовжувати. Я не проти.

Кручу головою, уникаючи його хазяйських впевнених доторків.

– Але я хочу більшого. І ти теж, – я не зможу прикидатися, вдавати, що мене все влаштовує. Не тепер.

Згадую теплі, тремтливі вібрації у грудях від відчуття взаємності. Вони наповнюють, освітлюють все навколо, дають стільки сил і бажання жити!

Не хочу втрачати шанс відчути це знову. Нехай не з ним, а з кимось іншим… Але краще прожити у щирих стосунках кілька днів, ніж роками терпіти поряд не ту людину. Давитися напівфабрикатами відчуттів, чи навіть пластиковою подобою чогось їстівного, муляжем.

І я шукаю слова, аби донести істину, яку щойно осягнула, до впертого, затятого і засліпленого своїм бажанням чоловіка.

– Ти ще зустрінеш своє кохання, Мар. Справжнє, відкрите, взаємне, – сподіваюсь, що і я своє теж. – Давай не будемо ламати долі одне одному. Пробач…

Та Маріос, за своєю звичкою, не хоче розуміти і чути!

– Пробачу, якщо одружишся зі мною, – ранить мене тупою зброєю слів. – Зіграєш закохану наречену, познайомишся з моєю родиною. Хіба це складно? – Сіпаються його губи у агресивному оскалі. – А потім можеш займатися своїми писульками, скільки забажаєш. Все буде як раніше. Тобі ж подобалось…

Фіксує моє обличчя за підборіддя та грубо полонить мої губи. Щетина дряпає шкіру, потилицю зводить від напруги. Я хочу відсахнутися – і не можу.

Стискаюся, затамовую дихання та зціплюю зуби. А коли це не допомагає – кусаю його нижню губу. 

Маріос відхиляється, сичить щось брудне і нарешті ослаблює хватку.

Висмикую правицю і ляскаю його по щоці!

Сили в мене небагато, але звук виходить вражаючий. Він довго дзвенить, контрастуючи з веселим цвіріньканням пташок знадвору.

Ох, матінко!

Я лише розізлила його?

Замружуюсь, очікуючи… чого завгодно.

Та чоловік лише зневажливо відкидає мене від себе та підводиться.

Слідкую за ним, швидко кліпаючи. Груди пече від уривчастого дихання.

Він поволі іде до вікна, дістає білу хустину, притуляє до обличчя. Довго стоїть спиною до мене. Напружений, наче затягнута пружина – пересмикує плечима і, здається, пригнічує світло в кімнаті своєю постаттю.