41 - Обережніше з бажаннями

– Та-а-ня, – м’який жіночий голос проривається крізь темряву. 

Дзвін у голові зливається з гудінням десь поруч. Очі не хочуть розплющуватися – повіки обважнілі, сухі.

– Я допоможу, – мене тягнуть та приводять у вертикальне положення.

Вдивляюсь у силует в темряві. Довга коса, бліде лице з великими очима, закрита сукня. Алма простягає мені вібруючий телефон.

– Це тебе. Поговори.

– Алло, – хриплю на автоматі.

– Привітайся, у тебе десять секунд, – наказує Маріос.

Далі шурхіт і знайомий збуджений голос:

– Донечко! Як ти? Досі хворієш? – мама.

Я хворію? Дуже схоже на те…

– Ммм… – чи то стогну, чи то відповідаю на питання.

– А ми вже прилетіли. Чекаємо на багаж. Батько твій чудово почувається, проспав всю дорогу. А я сиділа біля ілюмінатора. Така краса – мені аж у п’яти кололо…

– Куди прилетіли? – думки ватяні, нечіткі.

– До тебе. Я тебе розбудила? Пробач. Маріос казав, що тобі вже краще, і весілля переносити не будете. Я ледь встигла сукню купити…

– Мамо, це помилка, – виринають у пам’яті шматочки наших розмов з колишнім. – Не треба було…

В голові паморочиться, перед очима все пливе, і я хапаюся за ниючі скроні.

– Маріос такий чемний, зустрів нас з квітами! Ой, а це ж наша валіза? Віталік, швиденько… – звук віддаляється.

– Приходь до тями. Приїду – поговоримо, – знову Маріос. – І без сюрпризів там. – Відключається.

Алма витягує з моїх слабких пальців телефон.

– Тобі треба попити.

Підкочує до мене столик з посудом, паруючим чаєм.

О, ні!

Це я вже проходила. І, здається, не один раз. Щойно я зроблю пару ковтків – мене знову накриє товстою ковдрою байдужості.

– Дай мені води…

Наливає з графіна, що стоїть тут же.

– Ні, Алмо! З-під крану.

– Алеж…

– Будь ласка, – з відчаєм стискаю її руку.

– Маріос каже, що чай дуже корисний, – підносить до моїх губ теплу чашку. – Ти хворієш, треба багато пити.

Або навпаки – хворію від того, що забагато п’ю…

Рідина пахне дуже знайомо – зелений чай з ягодами годжі. Але я знаю, що там є якась зайва гіркота.

В мене немає сил перекинути посуд разом зі столиком, чи вибігти з кімнати. Тому я просто підтискаю губи та відвертаю голову.

– Будь ласка, Алмо. Води з-під крану…

– Добре. Зараз принесу.

Щось дуже дивне відбувається навколо мене. І я навіть не пам’ятаю, коли це все почалося, і не можу придумати, як це припинити. Але точно знаю, що не можна нічого пити чи їсти з того, що Маріос вважає для мене корисним.

Мій телефон знову починає дзвонити в руках дівчини.

– Алмо, телефон! – шепчу благально.

Хитає головою, збігаючи сходами.

Невже вона теж приймає в цьому участь? Не вірю. Хіба що несвідомо.

Поки дівчини немає, сповзаю з ліжка та оглядаю кімнату. Мій ноутбук зник, і всі речі також.

Натягаю довгий шовковий халатик, зав’язую пояс – пальці ледве слухаються. Сподіваюсь, це Алма мене перевдягнула, бо якщо Маріос… Б-р-р! Збите волосся збираю під м’яку гумку, яку знаходжу в кишені.

Підходжу до вікна, тягну вбік важку штору та мружусь від різкого світла.

Вдалині шматочок моря, червоні дахи сусідніх будинків і просторий садок, обнесений високим кам’яним парканом.

На подвір’ї кипить робота. Під білими шатрами ставлять столи, монтують сцену.

Серед зелені вирізняється обвита квітами арка у формі великого серця.

Холодна хвиля тремтіння проноситься тілом. Сімейне свято родини Каллі – згадую я. Але всі думають, що це наше з Маріосом весілля. Через помилкові запрошення. Але арка… вона надто реальна.

Чому Мар нікого не попередив, не пояснив? Навіщо вся ця весільна атрибутика?

Помічаю в тіні дерев Андреа.

У елегантному блакитному костюмі та незмінному намисті. Одною рукою тримає милицю, іншою керує чоловіками у сірих комбінезонах. Різкими владними жестами вказує, куди поставити черговий стіл.

Робітники відходять.

Похитавши головою, жіночка ставить милицю біля стільця. Впирає стегно у стільницю масивного круглого стола, ногою в гіпсі віштовхується від землі – і посуває меблі на добрі півметра…

Ого!

Я ж кажу – ще мене переживе.

Ця пані точно має знати, що тут і до чого. Можливо, вдасться відмовити її від цієї затії? Вона ніколи не була в захваті від мене.

Алма повертається зі склянкою холодної води.

П’ю маленькими ковтками, прислухаючись до себе, – здається, чиста.

Чудово, тож хоча б одній людині я можу більш-менш довіряти.

– Я хочу надвір, – кажу дівчині.

– Не впевнена, що це хороша ідея. Маріос нічого про це не казав… і ти така слабка. Він скоро приїде, може тоді?

Відчуваю її поступливість та вагання. Їй не хочеться нікого розчарувати. Це мені знайомо, тож і далі тисну на співчутливість дівчини:

– Давай зараз, – намагаюсь перевести знервованість у жалібні нотки. – Мені вже краще. А ще я так втомилась від цих стін, хочу на сонечко…

– Але ти не поїла.

– Якраз на свіжому повітрі з’явиться апетит.

Після тривалих умовлянь, на які витрачаю майже всі сили, Алма допомагає вийти на вулицю.

Коли минаємо зарості винограду, зриваю гілочку білого. Нічого іншого я їсти не збираюсь у цьому домі.

Алма всаджує мене біля кованого металевого столику, ставить на нього мої страви і обертає плечі бавовняним пледом.

Мене то знобить, то кидає у жар. Ноги тремтять після сходів.

Може, я, справді, хворію?

Та ж ні!

Все було добре, поки я не прийняла ті заспокійливі. Далі кілька днів як в тумані. І досі все крутиться в голові, наче на шаленій каруселі.

– Полегшало тобі? – повільним кроком, спираючись на милицю, підходить Андреа.

Знесилено хитаю головою. Не дуже.

І поки я збираюсь з диханням та думками, Андреа дає розпорядження Алмі.

– Я приєднаюсь до Тетяни, – вона завжди називає мене на повне ім’я, але це все одно звучить якось зневажливо. – І можна мені вже щось ситніше за парені овочі?