40 - Час діяти

Щойно закінчується мій останній виступ, викликаю таксі.

– Збирайся, Любо, заїду за півгодини, – кажу у слухавку, відриваючи від піджака мікрофон.

– Але… Наш рейс за вісім годин.

– З’явились квитки на інший, я поміняв. Бізнес-клас. Тобі сподобається.

А мені сподобається опинитися на тому довбаному острові на кілька годин раніше.

– Чому Ви не попередили мене? – жалібно зітхає коректорка і подруга Татки. – Я не встигла дещо.

Після коротких пояснень та кількох падінь Любиної щелепи я домовився, що полечу з нею під прикриттям її “плюс один”.

– Що там в тебе, Люб? У чому затримка?

– Ще не купила подарунок...

– Весілля не буде! Тому за це не хвилюйся.

Сподіваюсь, мені вдасться отямити Татку.

Не хоче вона мене бачити і чути, не може пробачити – нехай! Але навіщо зв’язувати себе із тим, хто не цінує тебе сповна? Хто обмежує, виставляє умови. Ревнує до нестями і користується твоїми слабкостями на свою користь?

Тисну руки колегам, гостям, журналістами. Досить з мене запитань. Час діяти.

– Тоді навіщо я Вам, Руслане Альбертовичу? Летіть без мене. Бізнез-клас я не потягну…

– Любо! – мало не ричу на неї, вибираючись з натовпу.

Спокійно, Савелін, обережно. Не налякай дівчинку. Вона твій пропуск на весілля, яке неодмінно треба зірвати.

Видихаю, краще зберегти енергію до тої миті, коли побачу щасливого "нареченого". Аж руки сверблять – так хочеться зробити його пиці кілька косметичних процедур. "Чистку", наприклад, і "глибокий масаж".

– Я вже казав, гроші – то не твоя турбота. І подарунок нікому там не знадобиться. Я просто заберу Таню додому, а ти мені в цьому допоможеш. Добре?

Завершую розмову та пакуюсь у таксі.

– Руслане,  – ловить мене біля тачки Кальманов.

Так, довелося зберегти його на посаді до кінця заходу. Але тепер…

– То я беруся розкручувати твій новий проект? У мене якраз визріло кілька вибухових ідей, – світиться ентузіазмом Жека.

Треба йому дещо нагадати.

– Ти вже надіслав вибачення моїй колишній помічниці?

– Чорт… Я думав, ти жартуєш.

– Ніяких жартів – есе-роздум на тему: “Чому я зневажаю почуття інших і поводжуся як свиня”. Обсяг – три сторінки. Кидаєш на пошту її агента. І якщо Тетяна тебе пробачить, поговоримо про співпрацю.

Залишаю остовпілого чоловіка міркувати над своєю поведінкою та всідаюся в таксі. Дорогою розмірковую над своєю.

Я теж винен декому пробачення.

Керівник завжди задає настрій в колективі, подає приклад, транслює рівень дозволеності. І навіть якщо неусвідомлено, це не звільняє від відповідальності. Тож час змінити і власні моральні установки.

Емоційно я пручаюсь цьому. Дискомфортно, ніяково. Але ситуація, що склалась, просто виштовхує мене на новий щабель людяності, примушує мудріти та прогресувати.

Активую екран мобільного, заходжу в чорний список та знімаю блок.

Вона відповідає після третього гудка:

– Руслане? – здивована. А це лише початок.

– Привіт, Маріє. Маєш хвилинку?

– Ти ж казав “крапка”, – з іронією.

Ну що? Час витягати своїх тарганів на світло: 

– Знаєш, я зрозумів, що маю вибачитись.

– Це незвично, – уїдливо бринить її голос. – Не думала, що ти на це здатен.

– Я теж, – прочищаю горло. Це важко. Але ніхто не казав, що визнавати помилки – це наминати солодку вату. Тому… – Пробач, що не помічав тебе, не намагався побачити глибше. Як особистість.

– Що ти кажеш?

Це правда. Якби я не піддався на зорові спецефекти, а думав головою, не було б нашого затьмарюючого зір флірту, нещасливого шлюбу. І, можливо, цькування Тетяни за її спиною.

– Так, Машо. Я з першої секунди оцінював твій вигляд і не докладав зусиль, аби відчути тебе. Ти надзвичайно гарна, але я бажаю тобі зустріти чоловіка, який побачить більше в тобі. І покохає по-справжньому.

– Ем… Савелін, ти що, випив?

– Ні, Маш. Просто зустрів особливу людину, – визнаю давно очевидні речі, – і сильно переоцінив багато своїх поглядів.

– А ти впевнений, що це не чергове твоє захоплення “фасадом”?

– Впевнений. Цього разу на всі сто.

Жижкіна так глибоко впаяна в мене. З усіма своїми м'якими усмішками, шрамиками, дивними шкарпетками, янтарними крапочками в очах, сором'язливістю, замріяністю, відповідальністю… Мені все "заходить", все п'янить та примагнічує.

Відчуття, наче ми прожили разом років двадцять. І я хочу ще.

Безліч разів по стільки ж.

– Ну що ж, тоді вітаю… – стихає голос Марії.

– Дякую. І ще одне, – замружуюсь від хвилі чогось задушливого та ядучого. Це що, сором? – Я сварив тебе перед іншими і в думках. Багато… Але це неправильно. Як-то зараз кажуть, не по кармі?

– Руслане, ти точно не в адекваті! – несподівано сміється. – Але за це не переймайся. Я теж частенько відривалась на твою адресу. І не планувала, між іншим, зупинятись. А тут ти зі своїми вибаченнями і кармою…

Мовчимо кілька секунд. Ну, нормальна ж вона дівчина. Так, зі спеціями в характері і вітром в голові. Але і правда шкода, що наставили один одному емоційних синців.

– То що, Маш? Мир, жуйка і повага до колишніх? – на секунду прикриваю очі від думки, що вона погодиться, але все одно пропоную. – Ти хотіла бачитись з Ірискою? На цілий день не довірю, але можеш приєднуватись до наших прогулянок.

– Дякую за пропозицію, але… Ну чесно, не сумую я за нею…

Фух! Видихаю.

– Не очікувала від себе, але мені навіть цікаво. Хто ж та добра фея, що перетворила тебе з жабеня на… щось подібне до людини?

Так. Півшляху пройдено.

Тепер складний момент.

Мені дуже потрібно, аби Маша встала в команду і зіграла за мене, а не з’їхала у задавнені жіночі ревнощі.

Можливо, її дзвінок Тані нічого і не змінить, але я використаю всі можливості. Я ж досі з тих жабок, що борсаються у молоці.

Готуйся цілувати мене, Жижкіна. Бо інших жабенят я до тебе не підпущу.