39 - Заспокійливе

Пальці зависають над клавішею “ентер”.

Досить тягнути – я маю прочитати його коментарі. І відреагувати на них. Щось змінити, переробити чи пояснити свою думку.

Впевнена, що зауваження дійсно стосуються лише стилістики і логіки сюжету. Жодних «ти не так все зрозуміла» від Руслана моя нервова система не витягне. Тому я дала своєму агенту вичерпні інструкції. Тож немає чого зволікати.

Розумію. Впевнена. І зволікаю.

– Як ти, Тані? – стукає до дверей Маріос.

Він сьогодні раніше.

– Все добре, – кривлю душею, радіючи можливості відкласти віртуальну зустріч з джерелом моєї агонії ще на кілька хвилин.

– Ти просила заспокійливе, – простягає мені баночку, – тридцять крапель тричі на день.

– Дякую, – кручу в руках флакон.

Темне скло і синя етикетка з написами грецькою.

– А що це?

– Рослинний засіб. Моя бабуся завжди його приймала, коли до неї привозили онуків. Давай допоможу.

Підходить до графіна, наливає у склянку води та швидко струшує пляшечку, рахуючи під ніс.

Мені здається, що там вже більше, ніж тридцять…

– Маріосе, я хотіла тобі подякувати. За гостинність. За допомогу у складний для мене час. Але…

Але піддатися на його вмовляння та запрошення було помилкою. Стан мій ніяк не покращується. І чекати немає чого. До того ж, не хочу підживлювати марні сподівання чоловіка, тому…

– …я вже готова повернутися додому, – до дому батьків, точніше.

Свій будиночок я виставила на продаж. І на нього енергійна пані Зубенко вже знайшла покупця.

– Звичайно, як тобі буде зручно, – простягає мені розчин з ліками. – Я сам замовлю тобі квитки.

О! Він так легко це сприйняв – розслабляються мої плечі. Чудово. Даремно я вигадувала подвійне дно у вчинках Маріоса. Він виявився кращим другом, ніж партнером.

Наливає собі води у іншу склянку та салютує мені:

– За твій від’їзд і нове життя.

Ковтаю гірку рідину.

– Ось, запий, – доливає мені чистої води. – Ти вже вечеряла?

– Ще ні.

– Добре… – підходить до мого столу. – Як новий роман? Бачу, в тебе є натхнення.

– Так, – якщо нав’язливі думки та гострі напади болючих спогадів можна назвати натхненням.

– Вийдемо на балкон, маю дещо тобі сказати, – торкається моєї руки та веде за собою.

Дотик його пальців такий обережний, теплий, навіть приємний.

Вечірнє повітря розгойдує на мені лляну сіру туніку, лоскоче шию моїми ж пасмами волосся. І я легко усміхаюся. Вперше за останні, не знаю скільки, днів!

– Як тут гарно… – розглядаю жовті ланцюжки вогників і рожеві мазки хмар на заході. – Ой, а там десь музика! Чуєш?

Розвертаюсь всім тілом до ледь вловимого ритму з набережної. І навіть хочеться порухатись у його темпі.

– Так, чую… – повільно промовляє за моєю спиною Маріос. – Пам’ятаєш, як я вперше відвіз тебе у клуб?

– О! Ти мало не влаштував тоді бійку, – раптом згадую я подробиці, про які не думала, мабуть, із того дня.

На Маріосі тоді була білосніжна сорочка та джинси. Як і на кількох інших у тому клубі. Я вийшла до вбиральні, а коли повернулась до бару, то переплутала, і підійшла до незнайомого чоловіка. Здається, це був чи не єдиний реальний привід для його ревнощів…

Це здається зараз таким кумедним, що я пирхаю, затуляючи рота.

– Боже! – видихаю, коли мене трохи відпускає. – Твоя бабуся зналася на заспокійливих!

– Так, у дитинстві ми любили побешкетувати, – оксамитово бринить голос Маріоса.

Я вслухаюся у нього, наче у розкішну мелодію. І, здається, вже купу хвилин не відчуваю жодного душевного страждання.

Та-а-ак… Дитинство і Маріос – щось я хотіла йому про це сказати.

Так дивно – думки весь час від мене тікають. І танцювати хочеться все нестримніше!

Ловлю себе на тому, що м’яко погойдуюсь під чутний десь на периферії свідомості мотив.

– Тані, не знаю, чи ти помітила приготування, – слова Маріоса органічно вплітаються у мелодію в моїй голові. – Я хочу зібрати рідних. Приїдуть мої двоюрідні, дядько Назим із родиною…

Пливу на хвилях його насиченого тембру. Не помічала, що в Маріоса такий красивий голос.

– …твоїх батьків і подругу… – чіпляю останню фразу та розплющую очі.

– Що, пробач? – відкашлююсь. Горло трохи сушить.

– Кажу, що сталася помилка. Алма розіслала не той список запрошень.

– Алма? Вона хороша дівчина. Дуже, – нарешті згадую загублену думку. – А ти її не помічаєш!

– Тані! Послухай уважно, – бере мене за лікоть. Це так пронизливо, що тілом біжить хвиля жару.

– Помилкові запрошення. Ти мене чуєш? Ті, що ми готували для нашого весілля.

– Ооо… я їх пам’ятаю, – перед очима чітко зринає макет, який я тоді обрала. – Із гілочками оливи і нашими ініціалами? Вони так красиво там сплітаються, наче танцюють! А… Давай потанцюємо, Мар?

Кручусь на місці – вогні перед очима стрибають і розмазуються у світлову кашу. Мені легко, бездумно, спокійно.

– Забагато… – бурмотить Маріос. – Ідем краще повечеряємо, Тані.

– Не хочу, мені зараз так добре... – мугичу мелодію.

Та він знову бере мене за руку та веде до будинку, і мені, дивним чином, не хочеться опиратися.

Що відбувається далі, я погано пам’ятаю. Певно, Маріос залишає мене у кімнаті, а я сідаю за стіл. На екрані щойно набраний текст, але я наче бачу його вперше. Нічого не розумію. Про що це?

Потім, ніби ні звідки, з’являється Маріос, всовує склянку з водою та починає годувати мене тушкованою з овочами рибою. Наколює шматочки у томатному соусі та підносить до моїх губ. Годує – як маленьку!

– Не треба, – беру шматочок з тарілки просто руками. – Смачно. Це Алма готувала?

– Так, – обережно відкидає моє волосся від обличчя. – Отож, щодо весілля…

– Вічно ви хочете одружуватися не з тими дівчатами! – нарешті знаходжу потрібні слова.

– Що? – зупиняється його погляд.

– Руслан хотів з Марією і не помічав мене. А ти, – вказую на колишнього масним від соусу пальцем, – хотів зі мною і не помічав Алму. Я права? Ти ж навіть не здогадуєшся, що вона…