38 - Бачити зі сторони

Очі пече та ріже від світла монітора. Недостатньо зволожена рогівка. Щось схоже було після операції – дошкульне відчуття. Але воно мене не зупиняє.

Я хочу зануритися в простір електронних сторінок та розчинитись серед образів.

Там героїня, чимось схожа на мене, лежить на міцному плечі героя, чимось схожого на Руслана, і вимірює температуру його шкіри губами…

– Ти знову не спала, чи рано прокинулась, Тані? – викликає мене у реальність Маріос.

О, ні, ні! Дайте мені спокій. Я не хочу сюди повертатись.

Спираюсь на спинку стула та відчуваю, як сильно затерпли спина і шия.

– І знову нічого не їла! Ти вже сама на себе не схожа. Змарніла… – з досадою.

Переводжу погляд на тарілки з підсохлими стравами.

Ох, точно. Алма ж принесла мені вечерю. Здається, лише кілька хвилин тому.

– Я поїм зараз, – тягнуся до піали з якимсь салатом.

– Почекай, – забирає в мене посудину. – Зараз Алма принесе свіже.

Даремно. Я однаково не відчуваю ні смаку, ні апетиту. А ця тиха і вічно заклопотана дівчина з очима оленятка погодилась доглядати лише за однією хворою жінкою. І це мала бути не я.

– Алма готує сніданок? Я допоможу, – повільно виходжу з кімнати та спускаюся сходами.

– Це не обов’язково, – бурмотить Маріос. – Вона і сама впорається.

Та, незважаючи на мій стан напівзомбі, я ще не повністю оглухла і зачерствіла у своїй депресії. І здатна відчувати вдячність.

До Алми.

До Маріоса, який не поставив жодного “особистого” питання. 

Він просто обережно перевіз моє майже несвідоме тіло до Пафосу, оселив у дальній кімнаті свого будинку, та сам пояснив моє бажання усамітнитись своїй матінці.

Я вдячна навіть Андреа. За те, що після мого приїзду ми бачилися з нею лише пару разів.

Вона холодно окидала мене поглядом та кивала, підібгавши тонкі губи. Хотіла зачепити байдужістю? Теж даремно.

В пустці всередині мене немає, за що чіплятися.

Маріос завбачливо крокує поряд. Відчуваю тепло його рук, що зависли над моїми плечима. Збирається ловити, якщо втрачу свідомість від втоми? Це він добре придумав.

У голові паморочиться. Треба, мабуть, щось прийняти та поспати як слід.

Скільки днів я вже тут? Не знаю. П’ять? Десять?

Маріос каже, що я можу залишатися стільки, скільки забажаю. Певно, ще сподівається налагодити стосунки. А я просто не маю сил переконати його у протилежному.

Нарешті непевними кроками дістаюсь кухні.

Алма, у легкій хустинці та довгій волошковій сукні, спритно нарізає фрукти. На плиті за її спиною щось парує, на трьох тацях вже розкладений посуд, прибори, серветки.

Колись і в мене все горіло під руками…

Спостерігаю, як висока кароока дівчина скидає у глибоку тарілку кольорові шматочки. Додає лимонний сік, родзинки, перемішує. Наче танцюючи, повертаєтся до холодильника.

– Привіт. Чим допомогти?

– Привіт, – обертається до мене, несміливо розтягує губи. – Та я майже все… але можеш почистити кілька штук для фрешу. Пан Каллі любить апельсиновий.

Переставляє ближче до мене вазу з цитрусовими.

Правда? А я не помічала.

Беруся за помаранчеві шкірочки. Дрібні ароматні бризки летять на мої руки. У мозок боляче б’є знайомий запах.

Він пробиває якийсь ментальний бар’єр, і я знову відчуваю… Згадую наші обійми, міцні руки і ті жахливі останні миті, коли бачила його. Їх. Так реально і приголомшливо… До очей підкочуються хвилі сліз.

– Пробачте, – кидаю поранений апельсин та вибігаю у садок.

Глибоко вдихаю ранкове повітря. Воно перебиває дзвінки нотки цитрусу. Струшую пальці. А потім порив вітру шумить листям, доносить з моря сіль і свіжість.

От і добре.

Нічого страшного. Просто деякий час не буду торкатися, їсти і нюхати апельсини. Це не складно – їм зараз не сезон на Кіпрі.

Дивно, що згадка про Руслана у реальному житті так розриває мене. Хоча на сторінках роману я ловлю дорогоцінні миті забуття із його літературною подобою.

Мабуть це тому, що персонаж-двійник ще досі закоханий у дівчину-героїню, а вона у нього. Перед ними бринить і гойдається міражем таке близьке щасливе майбутнє.

Але вже за дві глави я це виправлю. Бо в кожній моїй книзі живе частинка мого досвіду. І мій досвід – саме такий.

Зриваю листочок винограду та методично розриваю на малесенькі клаптики.  Ось що він зробив з моїм життям, з моїм серцем…

І теж саме чекає на моїх героїв.

Даю собі ще кілька хвилин та повертаюсь. Я ж хотіла допомогти Алмі.

На столі в пустій кухні моя порція сніданку, і апельсинів у вазі вже немає. Кепська з мене помічниця.

Всідаюсь на різьблений дерев’яний стілець та колупаю шматочки фруктів у тарілці.

Моє кволе снідання перериває дзвінок від мами.

– Так, все добре, – заспокоюю її підозри. – Чому не дзвоню? Працюю. Зараз велике навантаження. Як батько?

Останнім часом його замучила аритмія. Мама бігає по лікарях, аптеках і не спить ночами разом із ним, тому зайві хвилювання їм зараз ні до чого.

– Хворі чоловіки як діти! – зітхає мама. – Але я вмовила його пройти ще одне дослідження. Сказала, що, як не буде лікуватися, не доживе до твого весілля.

Оу… хитка тема. Весілля відкладається на невизначений термін, тож краще батьку взятися за своє здоров’я.

– Добре, доню. Буду відпочивати. Сьогодні вночі знову був приступ… – і я знову мовчу про свої особисті негаразди.

Потім скажу, при зустрічі, аби відразу мати змогу заспокоїти. А для цього мені самій спершу треба прийти до тями.

Тому прощаюся з мамою та силою всовую у себе залишки сніданку.

За кілька хвилин до кухні повертається Алма з тацею брудного посуду, згружає його у мийку.

– Залишай, Алмо, я помию. Ти сама хоч снідала?

– Так, та я можу і на роботі перекусити, – вона все ж вмикає воду. Споласкує тарілки та складає у посудомийну машину. – Зараз вже їдемо з Маріосом. – Теплішає її голос. – Може, привезти щось особливе на вечерю? Ти майже нічого не їси.