37 - Вирок

Закреслюю речення червоним – маячня повна. І наступне також.

Кидаю папери на стіл у бік Кальманова.

– Мені не подобається.

– Тобі все не подобається… – зажовує він лайливе слово. – Але якщо сьогодні не здамо в друк… – Підтискає губи.

Так, це не діло. Завтра перший день виставки – тягнути нема куди.

– Це звичайний інформацій буклет, Русе. Я взяв стандартні фрази про стиль, цінності і амбіції нашого видавництва.

– Отже, час їх міняти, – спираю чоло в долоню. Іншою рукою тягнуся до вже холодної кави – лише на ній і існую останні дні. Апетит пропав разом із моєю феєю. – Добре, Жень, іди. Я сам напишу текст.

Піднімається, обходить мій стіл

– Давай, приходь до тями, – пару разів штовхає в плече. – Що вже та романістка з тобою зробила? – Підморгує. – Чи не зробила? А мала б знатися на темі…

Бах! – гупаю по столу. Фарфор підстрибує і дзеленчить.

– Ще раз… ти щось в такому тоні… – кривляться мої губи у якомусь дикому оскалі.

– Гей! Русе, ти чого? – задкує Кальманов, вирячивши на мене очі. – Я все зрозумів. Вже йду!

– Постривай, – підскакую та майже силою всаджую його назад у крісло. – Є розмова.

Повертаюся до стелажа з документами. Веду очима по чорних корінцях. Наче десь бачив той конверт нещодавно… Гортаю один стос паперів, інший.

Лізу у шухляди стола, вивертаю все звідти.

Жека проводжає кожен мій рух напруженим поглядом.

Ага, друже, все правильно ти зрозумів – я трохи не в собі. І ці емоційні гойдалки мене самого вже трохи захитали.

Однієї хвилини я впевнений, що вона ось-ось подзвонить мені. Нехай кричить і обзивається, вимагає пояснень.

Тепер я чудово розумію, що сталося.

В той день я повернувся до готелю і прискіпливо розпитав увесь персонал. Мені навіть запис з камер показали. І якщо не знати, як все було насправді, а дивитися лише картинку…

У інші моменти я дію як робот: погоджую, домовляюся, підписую. Дякувати Богу, перед виставкою несеться традиційна м’ясорубка. Хапаюся за все, що бачу, аби лишень не думати, не відчувати, не ворушити тривожні гострі брили десь всередині.

Є ще один стан. У якому я перебуваю зараз – зібрати та зануритись у  найдрібніші деталі нашого “спільного”. Його не так багато. Але важливий фрагмент, я сподіваюся, досі плаває десь у моїх паперах…

Мені було тоді не до цього, та я не викинув. Пам’ятаю, що хотів віддати їй, коли прийде за документами. Але після тієї незугарної сцени Таня більше не з'явилась в офісі. Її трудову я віддав Любі.

– Ось воно! – витягаю конверт.

Папір пожовтів, края позагиналися.

Це ж треба! Лежав на дні шухляди, завалений і забутий, але так близько до мене – лише простягни руку.

Розкриваю. На стіл випадають кілька листочків.

– Пам’ятаєш, у той рік, коли я взяв тебе у “Паперовий”, ми святкували День закоханих.

– Ну… це скільки минуло? – загинає пальці. – О! Ви з Машунею тоді віджигали просто посеред офісу…

Ловить мій зболений погляд.

– Кхм… ну так, щось пригадую.

– Хто це вигадав? – розгладжую сторінки любовного послання.

– Що саме? Святкувати? Ну так… Помічниця твоя і влаштувала, як-то її… – клацає пальцями. – Жижка! Тільки вона таким займалась, потім всім впадлу було.

– Її. Звутью. Тетяна!

– Кого?

– Жижку, – зітхаю знесилено. – Тетяна Віталіївна.

– Ааа… – тягне Жека, з тугою поглядаючи на двері кабінета. – Буду знати. До чого це ти згадав?

Веду кінчиками пальців вздовж рідків – під шкірою гладенька поверхня паперу. Це ксерокопія. Якісна, кольорова. В перші секунди я цього не помітив, тож на весь голос зачитав те, що закохана дівчина потай виливала на мовчазні сторінки.

Зізнавалася мені у почуттях “в стіл”. А я нічого не помічав, аж до того дня. До тої миті, коли побачив її великі, навіть під скельцями окулярів, блискучі від зайвої вологи очі.

– Згадав, Женя. Бо тепер для мене це стало важливим.

Розвертаю до нього сторінки, але тримаю на відстані. Це особисте, хоч вже і осквернене.

– Хто зробив це? Ти знаєш?

– Та я звідки… – чухає в потилиці. – Яка різниця, Русе? Посміялися і забули.

– Ні! Слухай сюди… – тепер вже я зажовую лайку. – Ідеш і обережно розпитуєш у "стареньких", хто зробив цю копію. Второпав?

– Може після виставки? Зараз всі в милі…

– Зараз! І швидко! – видавлюю його поглядом з кабінету та знесилено падаю на крісло.

Нераціонально це. І безглуздо.

Один чорт, вже нічого не зміниш.

Татка до мене не повернеться. Не після подвійного влучання блискавкою у її ніжну чуттєву душу.

Але мені просто хочеться винести за кордони власного тіла це виснажливе почуття гніву, провини і розпачу. Поділити відповідальність за скоєний моральний злочин із кимось.

Ще раз проглядаю докази у цій справі – її слова і зізнання. Я ж маю трохи права на них зараз? Ми зустрічалися з Таткою, нехай лише кілька днів, але за глибиною вони вартували цілого року мого кволого шлюбу.

Охайні літери сплітаються у витончений візерунок. Метафори м’яко оточують та заливають під шкіру щось тремтливе, солодко-гірке.

Оце вже чистої води знущання! Та я не можу зупинитись.

Заплющую очі, уявляю, як Татка кусає кінчик ручки. Браслетики дзвенять. Соковиті губки ворушаться, пошепки шукаючи потрібне слово…

“Я знову бачила тебе у сні.

Для мене розкіш погляди твої,

І я жадаю їх понад усе -

Я поряд, тут, впізнай, побач мене…”

Аааа! Стискаю пульсуючі скроні. Ну який же я бовдур... Але ще більший егоїст!

Думаю, що це мені погано, шукаю винних. А як зараз моїй дівчинці? Вона ж вважає, що я знову познущався з неї.

Треба зв'язатися з Таткою у будь-який спосіб.

Та це голосно сказано – в моєму розпорядженні наразі лише один.

Заходжу на робочу пошту. Відкриваю переслані її агентом листи. Додалося дві нові глави. Яна Кін фанатично працює.