36 - Незабутні спогади

– На столі в кухні пакетик, – видихаю з останніх сил, – віддайте Русланові, коли він прийде по свої речі.

Мені нічого не потрібно від нього.

Якби могла, я б і його жагучі поцілунки загорнула в папір та залишила на гойдалці, на ганку, на стільниці кухні… і де він там ще мене цілував?

Відвертаюся, аби сусідка не побачила тонкого струмочка сліз.

Досить.

Вдруге не судять за той самий злочин. А я вже відбула своє покарання ще тоді.

І обійми та поцілунки я йому поверну. Випишу зі своєї голови та тіла, занотую, зафіксую і залишу на папері. Як доказ у цій справі. Складна та цілюща терапія. Минулого разу вона мене майже витягнула. Тож почнемо все спочатку.

Я допишу цей роман, виміщу весь свій біль на сторінках. А потім просто забуду – надрукую “кінець” і поставлю величезну крапку. Житиму у якомусь іншому жанрі. Без драм і без наївних метеликів.

На ватних, занімілих ногах підходжу до таксі, яке організував Маріос.

Мабуть це егоїстично – так використовувати його. Вже вдруге. Але зараз в мене просто немає сил залишатись тут. Ненавидіти Руслана та одночасно чекати, що він з’явиться й пояснить, що мені все привиділось.

Це небезпечно – я можу піддатися на його вмовляння.

Маріос розкриває двері авто та підтримує мій лікоть. Сіпаюсь від цього доторку.

– Це не означає, що ми разом, – нагадую йому ще раз. – Мені просто треба… поїхати звідси.

– Я тебе почув, – піднімає руки долонями догори. – Ти будеш моєю гостею, скільки забажаєш. Ось тільки… моя мати досі ще не одужала, їй потрібен спокій, тому я…

– Що? – із зусиллям тримаю повіки.

Мені хочеться згорнутися клубочком та заснути на довгі-довгі дні чи місяці. Прокинутись лише тоді, коли я забуду всі його риси обличчя, смак ідеальних губ і хрипкий голос, що промовляв ніжні слова, які виявилися звичайною брехнею.

– Давай не будемо хвилювати матінку та не скажемо про наш розрив. Поки що.

– Ох, Маріосе… – у голові щось гулко дзвенить. Мабуть, то докришуються мої рожеві окуляри. Вони виявились стійкими. – Роби як тобі зручно. Просто не чіпай мене.

Коротко киває, захлопує дверцята та сідає поруч з водієм. А я, нарешті, сповзаю на сидіння.

Ой, ні! Ще не час розслаблятися.

Знаходжу потрібний контакт і кілька хвилин розмовляю з Павлом Єгоровичем. Не хочу жодним чином контактувати з Савеліним.

І взагалі нічого не хочу.

Знову єдине, що тримає мене – це незавершений рукопис. Шкода, що мій затишний прихисток біля моря тепер отруєний. Доведеться-таки його продати.

Права пані Антоніна – треба було брати її візитівку.

Але я пам’ятаю її прізвище, та звернусь до агентки пізніше. Зараз я на енергетичному нулі, але впевнено продовжую рух униз.

До мого занімілого трансу долітає натхненна розмова Маріоса. Знову з матінкою? Розрізняю тільки: «так», «повертаємось» і «все в силі».

Машина м’яко розхитується на ямках. Прикриваю очі від сонця долонею. До болю у скронях хочеться провалитися у трясовину небуття. Але спогади не дають перепочити.

Сьогоднішні враження перемішуються із минулим, і я наче наживо переживаю той день.

На мені знову костюм у великі помаранчеві горохи, а в руках таця з купою чашок. Наш колектив святкує День Святого Валентина.

Я підготувала невеличке застілля та вікторину про відомі літературні історії кохання. Цього разу навіть інші коллеги згодились допомогти. 

Вчора ввечері коректорка Люба прикрасила найбільший в нашому офісі кабінет кульками та красивими цитатами про кохання. Шкода, що вона раптово захворіла і сьогодні її не буде на наших посиденьках.

Але справжній шок я відчула, коли напередодні Марія Крамор запропонувала повісити скриньку “анонімної любовної пошти”.

Це ж треба! Нарешті ми стаємо не просто окремими функціями, а справжньою командою.

Від того мені тепло та усміхнено.

І хоча наївно чекати, що хтось всерйоз використає той ящичок, я підтримала цю ідею. Написала кілька приємних слів бухгалтеру і кур’єру, а випускаючому редактору освідчилася, що закохана в її пунктуальність.

Справжні романтичні почуття я бережу до того дня, коли ідеальний чоловік нарешті зізнається собі, що я йому потрібна. І цей день, я впевнена, наближається невпинно.

Лише вчора я загортала банани у млинчики на його кухні, вчила його собаку подавати лапу та розвішувала до шафи свіжі сорочки.

У Руслана просто дуже багато справ, і зовсім не залишається часу на особисте життя.

Тому наступна фраза, яку чую, застає мене зненацька:

– Для вас, Руслане Альбертовичу, не лист, а ціла поема!

– Хм… не очікував. Ви впевнені, що це мені?

– Так-так, – манірно хихотять дівчата з дизайнерського відділу. – Навіть цікаво, що там! Зачитаєте?

Я застигаю під дверима не в силах зайти та виказати себе.

Хтось ще, крім мене, закоханий у Савеліна та наважився зізнатися? Чи просто використав можливість покепкувати з вимогливого боса?

– Це ви мене так розігруєте? – дзеркалить мою здогадку Руслан. – Я думав, що День Сміху не сьогодні.

– Не затримуй чергу, Альбертовичу, – це Євгеній Романович, нова людина у нас.

– Читайте!

– Все одно ж зізнання анонімне, – доноситься з різних боків.

Ноги прикипають до підлоги, а сама я перетворююсь на суцільну слухову мембрану. Глибокий мужній голос б’є в неї та сколихує все моє єство.

– Якби ти знав, які красиві в тебе… гм… пальці, коли стискаєш ними олівця. Я замість кави п’ю твій погляд вранці… і як рум’яна прикладаю до лиця…  – збивається його голос. – Ви… впевнені, що я маю це читати уголос?

– Так! Та ми все одно вже чули!

– І бачили на власні очі…

– Кожен день споглядаємо… – долітають знайомі голоси та неприкриті смішки.

Боже! Це…

Неможливо!

Як?

Я завжди забираю додому свої записнички!

Який жах! І це ще найпристойніша поезія із багатьох інших, навіяних моїми невпинними думками про Руслана.