35 - Стерв'ятник

На подвір’ї нічого не змінилося. На перший погляд. А на другий – веду очима по колу. Немає килимка, на якому вона займається на вулиці. Ось тут він, на ґанку, стояв. І жодного блокнота ні на гойдалці, ні на столі у садку.

Це… напружує.

Вони ж були тут ще зранку? Чи Татка занесла в дім від раптового дощу?

Щось всередині мене вже захололо на крижану брилу і повільно курсує вздовж хребта. Але я вперто вмовляю себе, що це протяг чи моя застуда.

Трохи почекаю, і Тетяна повернеться. Має повернутися.

Намотавши кілька кругів навколо будинку, сідаю на дерев’яні сходи. Втуплююся поглядом у хвіртку, наче можу пропустити момент, коли Таня до неї зайде.

Хвилин за двадцять мою тужливу медитацію порушує сусідка. Так-так, та сама пані Ганна, з будинку навпроти.

Пенсіонерка впевнено заходить до садочку із кошиком та починає збирати яблука.

– О, вітаю, Руслане. Як ваше здоров’я? Тетянка казала, що захворіли, то я їй давала рецепт полоскання з…

– Ви бачили Таню? – підскакую на ноги. – Коли?

– Ну так, рецепт я давала їй ще два дні тому. Дуже хороший. Там ромашка, звіробій…

– А сьогодні? Сьогодні її бачили?

Клята балакуча баба!

– Так, нещодавно. І знаєте, Руслане, щось вона мені не сподобалась. Певно, теж захворіла…

– Ганно Пилипівно! – стискаю долоні до хрускоту в пальцях. – Коли. Ви. Бачили. Тетяну. Востаннє?

Погляд жіночки зупиняється, а потім починає нервово бігати. Руки впускають зібрані яблука.

– А що? Хіба щось… з Тетянкою? Та я ж майже щойно її…

Мовчки стогну. Подумки виписую ляща собі за нестриманість, і полохливій пенсіонерці заразом – щоб оговталась.

Кляті ораторські здібності підводять у найпотрібніший момент.

Спокійно, Русе! Ти ж її знаєш – зараз розкаже все у подробицях. Вона ж колишня викладачка і патологічно не затуляє рота.

– Ви не хвилюйтеся, – ціжу крізь зуби. – Ми просто розминулись. А телефон у неї не відповідає.

Підтримую жіночку під лікоть.

– Ох… А я вже думала, щось трапилось, – голосно відсапується. – Хоча ж і правда – трапилось. Таня сказала, що їй треба терміново поїхати.

Лізе до кишеньки квітчастого фартуха та витягає знайомі ключі на кілечку.

– Ось, мені залишила. Сказала, що якась служба приїде та забере речі.

– І коли це було?

– Це десь… менше години тому. Так. Я якраз дивилася одне шоу, там…

Із невірою дивлюсь на годинник. Годину тому? Поїхала?

Та не може цього бути. Чому вона не попередила? Мій мозок відмовляється у це вірити – поки не побачить на власні очі.

– Дозвольте, – витягаю зі старечих рук зв'язку та йду до дверей.

– Ой, Таня ж і про Вас казала.

– Що саме? – ліве око починає наполегливо сіпатися.

Не могла з цього почати?

– Казала, що заберете свої речі.

Секундою пізніше я мало не ламаю ноги саме об них. Мої пакунки знесені у передпокій недбалою купою.

Переступаю та крокую далі.

Все як було до нашого ранкового від’їзду. Книжки, її кофтинка на дивані, дві чашки у раковині. Хіба що…

Спершу я йду до її спальні.

Тут, наче, теж все на місцях. Але пустий робочий стіл не залишає сумнівів. Татка забрала найцінніше – коврик для йоги, ноутбук і численні записнички.

Задумливо кручу в руках кольорові скріпки, що всіюють поліровану поверхню. Пуста коробочка від них жалібно хрумкає під ногою, коли прямую у ванну кімнату.

Кидаю погляд на полички та привалююсь до одвірка.

Вони пусті. Жодних пінок-гелей-восків у чорних пляшечках.

– Дуже швидко вони збиралися, – підходить зі спини Ганна Пилипівна.

– Вони?

– Ну так. Цей її смугленький красень-наречений. Чекав під дверима години півтори.

Виходить, що дочекався, на відміну від мене, і забрав своє найцінніше разом із моїм… із моєю…

– Потім з’явилась Тетяна, бліда, змучена якась. Він щось вичитував їй іноземною, а вона лише кивала. Потім вони зайшли до будинку і хвилин за п’ятнадцять поїхали.

Тру обличчя долонею, з грудей виривається ламаний чи то рик, чи то стогін.

Хто б мені пояснив, що тут відбулося?

Мабуть, я посилаю в ефір дуже голосні запити. Бо саме цієї миті телефон починає вібрувати.

Шкода, що зі мною хоче поговорити не причина мого зірваного серцевого ритму, а лише її літагент. Та зараз я радію лисуватому Пал Єгоровичу, наче уособленню моєї перламутрової феї.

– Так, – каркаю хрипко, – Ви знаєте, де Тетяна?

– День добрий…

Не дуже. Взагалі-то, відстійний день.

– Павле Єгоровичу, Таня вам дзвонила? Що в неї сталося? – на Шульца мені вже не вистачає терплячки. – Вона раптово поїхала. І я не знаю, де її шукати!

– Кхм… Якраз з цього приводу і дзвоню. Маю передати вам, Руслане Альбертовичу, що шукати її не потрібно. Співпраця в рамках договору відбуватиметься за моїм посередництвом…

Ще якусь пургу мені насипає про терміни та обсяги тексту.

Хрінь це все.

– Ви розмовляли з нею особисто?

– Ем… так. Пів години тому. Вона просила не турбувати її. І ще… щодо того пункту про рекламні заходи…

Миттю розумію, до чого йде розмова.

– Жодних змін до договору! Мої менеджери вже почали промокампанію, – насправді ні, але я не втрачу єдиної можливості побачитися з нею та дізнатись, що, чорт забирай, пішло не так! – У разі порушення, ви знаєте суми штрафних виплат.

– Добре-добре. Не треба погрожувати. Я попереджав Яночку, що спробую… Тоді до зв’язку. Матеріали надсилатиму на електронку.

Вимикається. А я повертаюсь у коридор. Розглядаю свої пакунки. Туфлі ще ці, горіти б їм у пеклі!

Чи не могла вона?..

Блискавкою у скроні вдаряє здогадка.

Ті дзвіночки у готелі? Може, вони мені не почулися?

Якщо Таня спостерігала наш фінальний цілунок з Машкою – я у дуже глибокій… ду-у-же глибокій халепі!

Легені розриває від болючих вібрацій, а м’язами розходяться колючі хвилі адреналіну.