34 - Крапка над "і"

Тривожне передчуття прокидається ще на підході до готелю.

Це звичайна слабкість після хвороби – відмахуюсь від набридливого тремтіння десь у потилиці. Зараз заберу взуття, потім прогуляємося з Таткою центром. А ввечері – на романтичну вечерю. У той ресторанчик з видом на море, де, за відгуками, чудово запікають…

Святі письмена!

Ось про що верещала підсвідомість!

Біля адміністратора, спершися ліктями на стійку та звабливо вигнувшись у попереку балансує на шалених підборах – Марія!

Чорна сукня до колін демонструє щедрі дари генетики, години, проведені у спортзалі, та відсутність у дівчини будь-яких комплексів у купі з білизною.

Схоже, Машуня не на жарт готувалася до зустрічі зі мною. Адже саме на цих пунктах сяк-так жеврів наш шлюб.

З шумом тягну повітря та завмираю, прислухаючись до реакцій свого тіла.

Вона красива – класично, зваблююче, ба, навіть непристойно, але…

Ще раз сканую знайому фігуру. Бачу вигини, кольори і форми… та тепер, чомусь, без фільтра бажаності.

– Русику! – розвертається до мене своїм фірмовим ракурсом.

Та я знову спостерігаю лише нейтральні рельєфи та текстури. А крім цього помічаю ще її втомлений погляд, бліду шкіру. І те, що трохи схудла – ключиці проступили сильніше.

– Ну привіт, – змиряюся з реальністю. – Чув, ти шукала зустрічі зі мною.

– Чому ж ти не подзвонив? – випинає і без того пухкі губки.

– Маріє… – переводжу нервову систему на низькі оберти, та все одно відчуваю зародки роздратування. – Давай в темпі. Що в тебе? Адвокати, яких ти натравила на мене, запевняли, що більше жодних претензій…

П’яненькою кішкою пливе до мене, манірно цокаючи підборами. 

– Давай відійдемо, – впивається пальчиками у мій лікоть. – У мене особисте питання.

– Ну гаразд… – відчеплюю її руку та крокую до шкіряних диванів у кутку.

Швидко вислухаю, що їй треба, а потім умовлю мозок втратити пам’ять за ці хвилини.

– То яке питання? – перериваю перекладання ніг колишньої у стилі Шерон Стоун.

Вже очевидно, що всі її пастки та зваби не діють. Схоже, у мене, нарешті, виробився імунітет на її принади. Аж трохи незвично.

Хоча навіть після феєричного розлучення на Марію у мене вперто зберігалась фізична реакція – кінцівки сіпались, і слинка текла. Може, і фотки через те стер – неприємно, коли тебе підводить власне тіло.

– Я хотіла дізнатись… – розніжено поводить плечима, – ти за мною сумував?

Пирхаю та вдаряю долонями об коліна.

– Так! Якщо для цього ти намагалась викрасти Іриску, дошкуляла моїм співробітникам та турбувала мою матір…

– Руслане, – благально просідає її голос, – я не думала, що зв’язок між нами так швидко обірветься. Не думала, що погодишся на всі мої дурні вимоги! – Великі блакитні очі уважно досліджують моє обличчя. Шукають чогось.

Моєї слабкості, здивування? Оце дарма.

– І не потрібні мені твої гроші, я все поверну. Я просто хотіла, щоб ти залишився, передумав розлучатися, – тягнеться до моєї руки і спирається пишним бюстом на передпліччя.

Гмикаю, не ловлячи від цього маневру нічого зайвого, крім відчуття тиску. Жодного хвилювання, бажання чи приємних мурашок-жаринок – ніде!

Ну точно мене Татка причарувала! Чи роз-чарувала від хтивих бажань до колишньої.

Піднімаю кутик вуст від усвідомлення своєї ментальної невразливості. Та я просто довбаний супермен!

– Маш, – без жодного вагання відсовуюсь від неї, – вже занадто пізно. Досить витрачати на мене сили.

– Ну добре! Я обіцяю… – зітхає, – обіцяю готувати тобі ті кляті вечері.

– Щиро дякую, та мені вже не треба.

– Руслане, – грається із підвіскою між ідеально округлими формами. – Давай спробуємо все повернути. Між нами було стільки пристрасті…

– Тут ключове слово “було”, – піднімаюсь на ноги із відчуттям скинутого тягаря та завершеного гештальту. – Тому вибач, ти даремно приїхала.

Марія здивовано кліпає. Нервово встає поруч та пробігається пальчиками вздовж фігури, начебто поправляючи сукню.

Ну як їй пояснити, що на мене це вже не діє?

Я наче забрав з вітрини професійно підсвічену прикрасу, винес на звичайне світло – і вона більше не грає, не засліплює…

Ні, виглядає Марія чудово. Поводиться – збуджуюче. Та все це можна сказати, якщо оцінювати об’єктивно. Але мій суб’єктивний висновок невтішний для впертої білявки.

– Маш, ну не заводиш ти мене більше. Все. Перегоріло. 

– Не вірю! – запалюються холодним гнівом її очі.

– Ну хочеш, перевір! – зриваюсь у крайнощі. – Але на цьому між нами – крапка. Згодна?

Веде кінчиком язика по нижній губі і повільно кліпає.

Обережно беру зап’ястя колишньої, під пальцями тріпочеться її пульс. Кладу долоню на грудну клітину в районі серця. Воно у мене зловило якийсь глибокий дзен та працює повільно і розмірено, як у космонавта-відмінника.

Марія розпливається у хитрій посмішці та використовує мою поступливість на повну – притискається всім тілом, охоплює шию.

Відчуваю запах її парфумів, м’якість тіла у відповідних місцях, та це взагалі мене не вмикає, як чоловіка. Трохи кривлюся від її гострих нігтей, що неприємно втикаютсья у потилицю. Приречено вдихаю та повільно нахиляюся до її тріумфуючого обличчя та розтулених пишних губ.

Це востаннє – вмовляю себе. Просто уявлю, що цілую гумову ляльку з підігрівом. Неприємно, але потрібно.

– Один поцілунок, Маш. Слухай моє серце.

– Не тягни, Савелін… – шипить та впивається у мої губи без жодних гальм. Стрімко і технічно. Наче відкатує завчену програму на льоду.

Та мої тілесні судді не квапляться виставляти оцінки. Взагалі не піднімають таблички: ні тиск, ні серцебиття, ні темп дихання, ні… інші важливі показники.

Терпляче очікую, поки Марія награється в імітацію пристрасті.

Головне, не згадувати, як це у нас було з Таткою. Так! Цить. А то мені вже почувся тихий дзвін її срібних браслетиків.