33 - Колишні

– Я хочу забрати цю довідку, – вмовляю Руслана, поки ми їдемо у центр міста.

– Тань, я не зрозумів, ти досі плануєш весілля на Кіпрі? Забудь про це! – нервує.

Сідаю ближче та кладу голову на його плече. Обводжу пальцями візерунки вен на улюблених долонях.

Перехоплює мою руку та кладе собі лівіше від сонячного сплетіння.

– Чуєш? – серце напружено калатає. – До нападу мене хочеш довести?

– Ні. Звісно, ні! – цілую його вперту лінію підборіддя, напружену шию. – Просто незручно якось… Людина ж буде на мене чекати.

Дивовижно! Сьогодні саме той день, коли я мала відвідати нотаріуса та сісти на літак до Кіпру. А я на задньому сидінні таксі із іншим чоловіком дозволяю собі таке, про що не могла раніше і подумати…

– Ну Русла-а-а-не, – шепочу йому у вухо між легкими цілунками. – Я просто хочу подякувати тій жіночці. Я була до неї несправедлива.

– Ревнувала? – сіпається кутик його вуст, а очі теплішають, усміхаються.

– Дуже! Ось так, – із силою встромляю нігті у його грудні м’язи.

– Не варто було. Я навіть не пам’ятаю зараз, як вона виглядала… – примружується, не відриваючи від мене зачарованого погляду.

І я йому вірю. Почуваюся найгарнішою та найжаданішою. Дивно, що не злітаю у повітря – стільки в мені щасливої невагомості.

Закидає руку на мої плечі та повертає цілунки: щічка, підборіддя, шия, вушко…

Закушую губи, аби не стогнати.

Боже милосердний! Пестощі у громадському транспорті серед білого дня? Не очікувала від себе такого…

Ми все таки заїжджаємо до нотаріуса.

Руслан чекає в таксі, вирішуючи чергове питання з виставкою. Зазвичай дні перед такою подією – суцільна метушня та аврали. Це просто диво, що він досі тут.

Заради мене – розбігаються шкірою дрібні приємні мурашки.

Знаходжу потрібний кабінет, швидко ставлю підпис та забираю довідку про свій сімейний стан.

– Дякую вам, – викладаю на стіл жіночки якісну шоколадку ручної роботи. – Дякую, що організували додатковий час на роздуми.

– О! – вигинає брови брюнетка. – То ваш друг використав його із розумом?

– Так, – шаріюся під її уважним поглядом.

– Я рада. Але навіщо тоді вам довідка?

– На згадку.

Так незвично усвідомлювати, що це Руслан, а не я, шукав нагоди продовжити наше спілкування будь яким чином. Навіть підкупив для цього працівника юридичної установи.

Маленький злочин заради кохання. Це так романтично…

Уявляю, як можна буде вплести цю ниточку у свій роман, та збігаю зі сходів контори.

Сьогодні в нас ще багато приємних справ.

За десять хвилин я вже оглядаю вітрини. Якесь все… сіре, тьмяне. А Руслан хотів, щоб я причепурилась.

Вчора я передивилась гардероб, похитала головою та вирішила, що для вечері в ресторані мені потрібна нова сукня.

Тож я гуляю торговельним центром, роздивляючись дуже модні оверсайз мішечки невиразних тонів.

Ой ні. Хочеться чогось… 

Такого!

Помічаю шматочок бузкового шовку. Підходжу ближче – на подолі сукні квітнуть великі жовті орхідеї.

Чисті кольори випромінюють життя та радість.

Вони схожі на теплі щемливі вібрації, що прокинулись у моєму тілі віднедавна, та тільки збільшують свою амплітуду.

Здається, що після якогось особливо запального поцілунку чи ніжного зізнання Савеліна, я просто злечу від тих імпульсів всередині чи вибухну. А яскраві кольори, як димохід, трохи виведуть жар моїх емоцій у навколишній світ.

Але… Чи це не занадто?

Та ні!

– Мені ось цю сукню, будь ласка, віднесіть до примірочної.

Замружуюся у відбрисках дзеркал. Мені подобається.

Тоненькі бретелі тримають трикутнички на грудях, ліф сукні обтягує стан, а спідниця вільно спадає, утворюючи м’які хвилі. Повертаюся спиною. Ох!

Маріос встановив би на мене сигналізацію. Настільки чутливу, щоб реагувала на погляди. Та ні – він би просто спалив цю сукню.

Погладжую тканину на талії – як любить робити Руслан.

Все! Беру.

Підбираю на касі маленький клатч у колір – жовтогарячий. Розраховуюсь та прямую до виходу.

Добре, що я так швидко визначилась.

Тепер встигнемо разом з Русланом зайти у книжковий. Він хотів показати нове видання “Паперового Віку”, що саме з’явилося у продажу.

Стискаю пакети однією рукою, другою витягую мобільний. Викличу таксі та підхоплю Руслана біля готелю. Він поїхав туди забирати своє взуття – теж хоче виглядати на всі сто.

Це ж наше перше офіційне побачення, як пари!

Дивлюся на екран та відчуваю, як гасне усмішка

Знову Маріос дзвонив. Вже втретє за сьогодні.

Занести його у чорний список? Але совість не дозволяє.

Можливо, щось важливе хоче сказати? Попередні його дзвінки я теж пропустила. Усвідомлено чи ні? Яка різниця.

Але я не хочу кожен раз здригатися, тримаючи телефон у руках.

Треба поставити всі крапки на належні їм місця. Тож обіцяю собі наступного разу використати слухавку за призначенням – вислухати докори колишнього, чи що він там хоче мені повідомити.

Пан Каллі не змушує довго себе чекати.

Дзвінок лунає, саме коли я вмощуюсь на задньому сидінні таксі.

Закриваю на мить очі та змахую зелений кружечок.

– Привіт, вибач, що не відповідала…

Починаю звично виправдовуватися, але згадую, що цього робити не зобов'язана. Від слова “більше ніколи”. Тож вихолоджую тон до нейтрально-ввічливого і завершую:

– Що ти хотів сказати? Будь ласка, зроби це швидше, бо в мене багато справ.

– Привіт. Хотів сказати, що ти була права, – чую його стриманий “офіційний” голос, яким Маріос розмовляє із поважними, але вкрай вередливими клієнтами. – Але це не все. Нам краще зустрітись та обговорити все віч-на-віч. Бажано сьогодні. Коли ти звільнишся від своїх… – ледь помітно напружується інтонація, – справ?

Віч-на-віч? Мотаю головою – мені не почулося?

– А ти зараз?..