32 - Ложка дьогтю

Ближче до вечора почуваюся ще краще. Ми сідаємо вечеряти у затінку садка. Тетяна виносить страви, заставляючи невеликий дерев’яний стіл. Піднімаю захопливо брови.

– Ти мене відгодовуєш з якоюсь особистою корисливою метою?

– Просто хочу, аби ти набрався сил якнайшвидше.

– Натяк зрозумів, – наколюю на виделку парову котлету. – Ти готуєш неперевершено. Але ми все одно маємо сходити до того ресторану, де… – замовкаю.

Таня дивиться кудись у далечінь та не кліпає вже секунд двадцять.

Це до неї натхнення прийшло.

– Ось, тримай, – підтягую ближче до неї один з чисельних блокнотів.

Вони розкладені, здається, на кожному вільному місці. Рожеві, блакитні, на пружинах і відривні. Але у незмінних метеликах. Я їх пам’ятаю ще з часів, коли працювали разом. Тоді на блокноти в її руках я дивився частіше, ніж в її обличчя. Бовдур!

– Аха… – витягує з волосся олівець та схиляється над аркушем.

Мовчки жую млинець, поки Татка задумливо цілується з олівцем і вдивляється у щось, видиме лише її творчому зору.

Обожнюю її в ці моменти і кожен раз заздрю тому олівцю.

– То що, коли підемо до ресторану? – нагадую своє питання, коли повертається у реальність. – Я заборгував тобі купу побачень. До того ж мені треба рухатись, аби не пустити коріння на твоєму дивані.

Хоча я був би не проти.

Вперше за п’ятилітку взяти відгули і пролежати їх майже без свідомості – така собі розвага. Тепер мені хочеться, як мінімум, стільки ж днів активно розважати свою дівчину. Або, на крайній випадок, лежати на тому дивані міцно обійнявшись із нею.

– Ти впевнений, що маєш на це сили?

Моя турботлива дівчинка.

– Так, хочу, аби ти причепурилася, вдягнула підбори та трохи перепочила від плити. То коли?

– Завтра?

– Чудово, – розливаю у низенькі чашки її улюблений терпкий і приємно кислуватий чай.

Таня підгодовує зі столу плямисту чорно-білу кішку. Цвіркуни перегукуються десь у кущах за нашими спинами. Сонце видовжує тіні та вкриває все золотавим теплим фільтром.

Присуваюся ближче до Татки та обіймаю за талію. Вона вкладає голову мені на груди і виводить пальчиками візерунки на моїх руках. 

Найкраща відпустка.

Може дійсно кинути тут якір до кінця літа? Влаштували б з Таткою барбекю на березі, купалися голяка вночі, з’їздили б ще раз до того схибленого дипломата.

Стискаю гнучкий стан, та глибоко вдихаю її ніжний аромат.

Розумію, що час невпинний. І поки що ці плани доведеться відкласти.

За тиждень у столиці відкриється книжкова виставка. Одна з найбільших подій у друкарському світі. Таке завдання я не можу доручити нікому.

– Невдовзі маю їхати, – зізнаюся їй.

– Так, виставка, – киває Татка. – Може, це і на краще.

– Чому це? – піднімаю її обличчя за підборіддя.

Передумала? Я встиг її розчарувати? Вдивляюся у веснянкові очі. В них жевріє хитрий вогник.

– Тому що одне видавництво очікує на мій роман, а ти мене відволікаєш. Особливо сьогодні вдень… – її повіки падають, а вуста розслаблено відкриваються.

Ну і як тут можна встояти?

– Татко! Я знаю, що ти робиш. Не боїшся захворіти? – притискаюся носом до її щоки.

Губи поколює від бажання зірвати поцілунок.

– У мене хороший імунітет, – прикушує свої рожеві трикутнички.

Провокаторка!

– До того ж маю написати сцену поцілунку в наступній главі.

– Оу… то ти мене таки використовуєш задля своїх цілей! – усміхаюся, п’яніючи від її солодкого подиху на своїх губа, і майже пірнаю у поцілунок, коли…

– Ох, це мій? – сідає рівно та тягнеться до столу. Бере у руки вібруючий телефон. – Дивись, це Ірина! – скрикує захопливо і розвертає до мене екран.

Пару секунд витрачаю на те, аби впізнати у підсвічених літерах випускаючого редактора.

В будь-який інший час я б зрадів старанності свого співробітника. Але не цієї миті. Їх надто мало залишилося до мого від’їзду.

Тим паче, що зараз я докладаю до нового роману особистих зусиль – у якості музи!

– Вимкни звук і вертайся до мене, – не стримую командних ноток у голосі. – Потім передзвониш.

– Так не можна. Людина чекає, а я…

– А на тебе напала муза! – проходжуся легкими щипками вздовж її ребер.

– Ооох, при…пини, – заливається сміхом та випускає телефон у траву під нашими ногами.

Контролюю її нестримні ривки, аби не забилася об край стола. Мелодія вхідного нарешті замовкає.

– Русе! Так не можна! Ти хочеш, аби я затримувала роботу твого видавництва? Зривала плани і терміни?

– Нічого, видавництво почекає, – зручніше вмощую Татку на своїх колінах та схиляюся до її ніжної усмішки. – Я домовлюся з керівництвом. А тепер давай попрацюємо над твоєю наступною главою.

Її пальчики занурюються в моє волосся. Погляд серйознішає, а потім ховається за закритими повіками. Маленька моя, досі хвилюється?

Я теж інколи не вірю, що нам так легко і кайфово поряд. Закриваю свої очі, повністю розчиняючись у відчуттях тепла, натиску, гладкості і смаку її губ.

– Чекай, Русе… – знову гальмує мене, жадібно хапаючи повітря.

– Мм… Що, Тань?

– Тепер це твій, – простягає мені мобільний із підписом, що відразу пробуджує мою совість, – “Ма”.

– П-ф-ф… – видихаю, відкидаючи волосся з чола. – Здається, я сказав їй, що захворів, але забув повідомити, що мене вже відпустило.

– То скажи зараз! Вона ж хвилюється.

Таня пересідає на лавку. Але я не хочу відпускати її далеко – затримую долоньку у своїй руці, а другою підношу телефон до вуха.

– Так, ма. Привіт.

– Ти як? Хворієш? Не розбудила?

– Ні і ні. Почуваюся чудово. Вибач, що не подзвонити раніше, – стискаю пальчики Тані та труся об них щокою. – Мене підняла на ноги одна чарівна фея.

– О! Дівчина? Ну слава Богу, хтось був з тобою поряд.

– Не хтось, а найкраща і найтурботливіша. Ти її знаєш, до речі.