31 - Відволікаючі фактори

Не так я уявляв гарячі постільні сцени з Таткою. Коли температура спала, відчував себе наче пропущений через м’ясорубку лимон.

І вечір при свічках теж вийшов не найкращий. Таня умовляла мене випити ще скляночку корисного напою, а я відлежував боки на її дивані у повному нокауті.

Рівень романтики – обійняти і плакати.

Але то була б не Таня, якби не оточила мене м’якою турботою та затишком. А ще купою полоскань, льодяників, крапель та легких овочевих супів.

За два дні рахунок заборгованих мною побачень перевалив вже за десятку.

На третій день я, нарешті, прочуняв настільки, аби зайняти вертикальне положення.

Відвідую душ, вдягаю свіжий одяг та вмикаю ноут. Треба перевірити робочу пошту – там завал.

Моя фея викликається допомогти і в цьому.

І от я знову відриваюся від екрану, аби почути її зауваження. Але цього разу я справді відриваюся.

Відставляю ноут поряд на диван та уважно оглядаю колишню підлеглу.

У її волосся запнутий незмінний олівець, срібні сережки-метелики розгойдуються на довгих ниточках. На Татці блакитна сорочка і джинсові шорти, достатньо короткі, аби знову підвищити мою температуру.

Вона гортає сторінки блокнота та крутить у пальчиках рожеву ручку. Замовкає, а потім підносить її до губ та задумливо покусує кінчик. 

Весь робочий настрій зносить від цього видовища.

– …То що ти про це думаєш? – вигинає світлу брову.

Прочищаю горло, але вже не від симптомів недуги.

– Пробач. Ти про що?

– Руслане, – підходить ближче та кладе руку на моє чоло. – Може, тобі зарано братися до роботи? Голова не болить?

– Голова – ні, а от щось інше починає турбувати…

Перехоплюю тендітну руку. Цілую її пальчики та тягну до себе.

– І що ж саме тебе турбує? – розгублено тріпочуться її вії.

– Те, що я приділяю замало уваги своїй дівчині, – вмощую її між своїх колін спиною до себе.

Цілувати не наважуюсь – раптом ця моя хрінь заразна. Але дозволяю собі притулитися до її потилиці, глибоко втягнути солодкий, ледь чутний аромат волосся та цьомнути з десяток веснянок, що виглядають з-під блузки.

– Тобі… тобі вже настільки краще? – теж хрипне її голос, а шия вигинаєтсья під моїми губами.

– Може і добре, що я тебе не роздивився тоді, – розмірковую вголос.

– Що? – застигає, схиливши голову.

– Бо замість збільшення обсягів тиражів, – розстібаю по одному ґудзики її сорочки, – на робочому місці я б займався… виключно... ось цим. – І далі досліджую карамельні цяточки на її тілі.

Вони щедро всіюють її плечі і рідшають на спині. Аби не втрачати час, я знаходжу ще кілька родимок та приділяю увагу ним.

– То про що ти мені розповідала? – питаю між поцілунками.

– Оох, я… ммм… помітила багато листів від… – зривається її голос, – від невідомих авторів і початківців…

– Угум… – закінчую із сорочкою та беруся за металевий ґудзик шортів. – Продовжуй, будь ласка.

– Ем… зараз. Значить, я подумала… Адже ти шукаєш концепцію для нової серії?

– Так… Але шукати твої родимки мені подобається набагато більше.

– Ні, я серйозно, Руслане!

– І я.

Її шкіра викликає тактильну ейфорію. Притискаю тремтливе тільце міцніше і відпускаю пальці блукати западинками, згинами та виступами. Кінчики вібрують від гладенької ніжності. Кров просто закипає, з шумом калатаючи у моїх скронях. 

Прикушую її тоненьке вушко, шию і наступні кілька хвилин слухаю варіації вимови свого імені та протяжні солодкі стогони. Стримуюсь з останніх сил, аби не розвернути розімлілу дівчину до себе та не взяти і собі шматочок десерту. Але зараз все для неї…

Хочу, аби забула зі мною про все.

Татка скрикує, вигинається і хапається за моє зап’ястя, зупиняючи неймовірну подорож її тілом.

– Ти мене… збив, – зірвано дихає, відкидаючи голову на моє плече. – Я хотіла щось важливе сказати…

– Щось про листи і новий проект, – нагадую, коли ми трохи приходимо до тями, а Таня знову ховає під одяг спокусливі золотисті розсипи.

– Так. Згадала, – сідає на крісло навпроти та пригладжує сплутані медові пасма. На шиї червоніють сліди мого захоплення її шкірою.

Ох! Яка вона ніжна. Треба буде лагідніше наступного разу… Думки тут же починають продукувати різні комбінації цих наступних разів. Але всі фантазії як одна вимагають набагато більше наснаги та витримки, ніж я маю зараз.

Клята хвороба добряче потовклася по мені.

Тому наказую внутрішньому хижаку “лежати” та включаюсь в інтелектуальний аспект взаємодій.

– Конкурс рукописів, кажеш? Це займе трохи часу… – уявляю нескінченний потік текстів, які доведеться перечитати моїм редакторам. Впевнений, що вартих уваги там буде обмаль, але ж передивитися треба всі.

– Можна записати кілька відео із твоїми побажаннями та рекомендаціями. Ти ж знаєш, що працює, а що ні. Поділишся досвідом видавця, детально розкажеш свої вимоги, підкажеш актуальні теми та цікаві художні прийоми.

–  Щось типу лекції? Це більше схоже на освітній захід для початківців.

– Так, – опускає очі, – мабуть, це не те, що потрібно. Просто… ти хотів чогось свіжого, несподіваного.

Киваю. Хотів. Якоїсь унікальності, незвичного звучання.

– Тож я подумала, що було б чудово відкрити пару нових імен…

Замислююсь, уявляючи довгострокові перспективи від такого шаленого вкладення часу та зусиль. Новачки? Невідомі імена? Б-р-р!

Але, з іншого боку, якщо вони створюватимуть щось подібне до того, що робить моя Таня-Яна, то…

– Ох, то дурниці, не зважай, – рвучко піднімається та прямує в свою кімнату.

Перехоплюю її на півдороги.

– Почекай… Це гарна ідея. Але мені треба все обміркувати.

І знов її принадний витончений аромат не дає мені сконцентруватися. Схиляю голову та обережно цілую неспокійну блакитну судинку на її шиї. Розгладжую сплутані пшеничні пасма. Вони в’ються між пальцями блискучими шовковими нитками.