30 - Гарячі зізнання

Розкладаю диванчик та застеляю його білизною. Приношу аптечку, холодну воду для компресів, чисті рушники.

Кожен раз, коли проходжу повз крісло, Руслан намагається торкнутися мене гарячими руками.

Боже! І як я не помітила раніше – його щоки пашать, а очі блищать гарячково. 

– Тань, не треба так хвилюватися, звичайна застуда… – дістає з-під пахви термометр, мовчки розглядає.

Впевнена, що там не менше тридцяти восьми. Підходжу та забираю скляну паличку. Повертаю, аби спіймати потрібний кут. Овва…

Тридцять дев’ять.

– Швидко у ліжко, – розводжу у склянці жарознижувальне.

– Зазвичай це чоловіки туди тягнуть, але якщо ти наполягаєш…

Встає з крісла та неспішно йде до мене. Помічаю, що його трохи веде, кроки непевні.

Господи! Може швидку?

Всовую у руки Руслана ліки та змочую тканину у розчині для обтирань.

– І одяг знімай.

– Хм… яка ти нетерпляча, – і далі усміхається, але я бачу, як повільно рухаються його повіки і пливе міміка.

Знімає футболку, брязкає ременем та важко сідає, майже валиться на диван.

– Щось я, і правда, трохи втомився… – широкі плечі здригаються, – і холодно стало...

Падає на спину та стягує по стегнам джинси.

– Швиденько, Руслане! – хапаюся за край штанів та тягну на себе.

Наказую собі дивитися на візерунок постільної білизни, та він, як навмисне, взагалі нецікавий – сірі квадрати. А от треновані чоловічі м’язи під засмаглою шкірою видаються моїм очам куди більш приємним видовищем.

Та боже ж мій! Тетяно! Людині погано, а ти…

Замружуюсь, тягну сильніше. Нарешті звільняю Савеліна від джинсів. Накидаю йому на стегна легке простирадло та беру просочений водою і оцтом рушник.

Нахиляюся над ним та протираю згини рук, шию, шкіру під пахвами, спускаюся на живіт. Він муркоче, наче задоволений кіт, а потім різко перехоплює мої руки.

– Татко, ти казала, що пишеш про свій досвід.

До чого це він зараз? Не розумію.

Чи це ознака сплутаної свідомості?

– Ті гарячі сцени у твоїх книжках? Вони… – піднімається на ліктях та чіпляє мій погляд своїм напруженим. – Про тебе та… про нього?

Ото вже! Чоловік завжди залишається чоловіком – думає про те саме, навіть під шаленою температурою.

Закочую очі та зізнаюся:

– Ні, саме ці фрагменти я описувала виключно за допомогою уяви. Вона у мене дозволяє...

Кусаю губи. А от кого я уявляла при цьому – не буду озвучувати.

– Ти думала про мене? – шкіриться задоволено.

– Чому це одразу про…

– Я знаю, що про мене, – з’їжджає знову на подушки.

Заперечити я не встигаю, бо Руслан голосно зітхає та заплющує очі. Дихання уповільнюється.

От лишенько! Аби з ним все було добре.

Адже мені тепер треба перевірити, чи збігаються мої фантазії з реальністю. Чи, може, не дотягують? Після наших нещодавніх несамовито-п’янких взаємодій я схиляюся якраз до другого варіанту.

Знову змочую рушник та намагаюся зігнути ноги Руслана, аби дістатися ділянок під колінами.

Він щось мугиче та лягає на бік. Чудово! Протираю його зі спини. На чоло кладу холодний компрес.

Тягнеться до моєї руки та підносить до своїх губ. Дихає на неї та кілька разів цілує розслабленими гарячими губами.

– Пробач, Таточко…

– Ну що ти, Руслане! Все добре. Ти тільки одужуй.

– Ні, я кажу Жижці… пробач, що не помічав. Це мені треба було носити окуляри…

Відчуваю, як тремтять мої пальці, і на очі набігає волога. Невже там ще щось залишилось? Після того рясного сезону дощів, який затопив мене три роки тому?

Але ця волога інша – вона від щемливо-світлих промінчиків, що з’явилися у грудях після його зізнань.

Прислухаюся до теплої пульсації всередині та тихенько схлипую. Схоже, це тануть шари давньої крижаної образи.

– А ще я тобі весілля зіпсував. Але за це не вибачаюсь…

– Що, даруй? Ти мариш? – мене стискає від цієї страшної думки.

Ліки не допомогли?

– Це я… підкупив нотаріуса.

– Все правильно, Руслане, – стискаю ідеальні пальці та заспокоюю його стривожену гарячкою свідомість. – Я тебе попросила, і ти допоміг.

– Ох, яка ти в мене наївна, – видихає повільно. – Ти хотіла отримати той папірець швидше, а я зробив… навпаки.

Що? Не відразу розумію, про що він. А коли розумію – забираю від Савеліна свою руку. Мечуся вздовж дивана у безсиллі.

Який же він нахабний! Самовпевнений! Пре напролом і навіть не вибачається!

– Ніколи! Чуєш? Ніколи не вирішуй за мене! Досить з мене одних божевільно-контролюючих стосунків.

– Угум… Я просто не міг дивитися, як він… і ти… – з довгим видихом замовкає. Лежить нерухомо спиною до мене, а потім, не повертаючись, тягне руку. – Ти тут, Татко? Побудь зі мною.

І такий розпач у його голосі, що мені хочеться притиснутись до широкої рельєфної спини, кудись між лопатками, і дихати. Дихати ним і цілувати. Цілувати і знову дихати.

Але натомість я обережно лягаю згори на простирадло на відстані витягнутої руки від Руслана. Вкладаю свою долоню у його гарячу.

Він кладе її собі на ребра, притискає плечем та замовкає.

Дихає спокійно. І за кілька хвилин, я впевнена, що засинає. Його тілом інколи проходять дрібні сонні спазми. 

Вирішую трохи почекати, а потім, в разі чого, бігти до сусідів по швидку.

Але температура потроху знижується. Я відчуваю це шкірою. За півгодини вмовляю Руслана ще раз потримати термометр.

Тридцять сім і вісім – каже прилад. Тож лещата тривоги відпускають мене.

Даю Руслану випити води, змінюю компрес і поправляю простирадло. Він знову засинає, а я тихенько виходжу на вулицю.

Спитаю у пані Ганни, де вона купляє домашнє молоко і візьму рецепт її фірмового полоскання. Вона останнім часом захопилась народною медициною.

Виходжу на вулицю та, наче новими очима, оглядаю свій зарослий зіллям садок, ще трохи срипучу гойдалку та дірку у паркані. Особливо найбільшу, у кутку. В неї, якщо трохи постарається, пролізе Іриска.