29 - Запалювати

Цілуємося ніжно та повільно, у ритмі згасаючого дощу за вікном. Аж доки вона не обвиває мою шию. Трохи нахиляє голову. Я не вагаючись приймаю запрошення. Підсилюю натиск та вриваюся у неї глибше, сміливіше. Це так солодко. Її пальчики щось малюють на моїй потилиці. Тіло вигинається назустріч моєму. Кожен рух віддається гарячою хвилею, накриває, засліплює іскрами. Між нами просто палає!

О ні… здається, на плиті теж!

Шипіння. Гіркий запах кави.

– Боже!

Таня випручається та береться рятувати залишки напою, що заливають плиту.

Чорт, мало не запалили – у всіх сенсах.

– Вибач, це я винний.

– Я теж трохи… – відповідає, а я помічаю за вікном знайому машину.

– Зараз, на хвилинку, – виходжу надвір та забираю в таксиста прозорий пакетик з червоними довгастими ягідками.

Повертаюсь на кухню з відчуттям, наче щойно вполював жирнющого мамонта.

– Пропоную замінити каву на чай, – кладу перед нею пакунок з написом “Годжі”. – Це на знак твого довгого та щасливого перебування у цьому будинку.

– Ох! – кухнею розлітається сріблястий дзвін її браслетів навпіл з тихим сміхом. – Це мені?

– Тобі. Такі хоч?

– Аха, дякую, Русе, – м’яко видихає моє ім’я. – Ти уважний…

І мені знову хочеться до чогось її притиснути та продемонструвати й інші свої таланти.

Але так ми точно використаємо кухню не за призначенням.

– Не провокуй, Татко, давай спочатку поснідаємо.

Закушує губку та ставить чайник на вогонь.

– Може сходимо за продуктами пізніше? – згадую її пусті полички в холодильнику.

– Добре.

– Чи щось замовимо?

Якось ми, швидко з’їхали на побутові рейки.

Дівчата люблять, коли розвішуєш навколо них бантики-ліхтарики. І те, що ми давно знайомі, не відміняє романтичного етапу стосунків.

Я ж навіть не залицявся до Татки, як вона на те заслуговує. А вона вже мені сніданки-вівсянки.

Он, ще салат взялася різати.

Витягаю з кишені телефон. Зараз я щось нам на обід...

– Оу! Зараз сяде.

– Мій теж вимкнувся. Пані Антоніна казала, що в кінці вулиці якесь дерево впало просто на лінію електропередач, і світла тепер, мабуть, довго…

Дзвінок мобільного заглушає кінець фрази.

Опускаю очі – Жека. Кальманов. Мій старий приятель та керівник маркетингу та збуту.

– Це з роботи, – проходжу повз Татку та цілую волелюбне плече, що визирнуло з широкого вороту її светрика.

Мене трохи веде від сплеску ендорфінів – так все між нами просто та невимушено. А у потрібних сферах гаряче та ніжно.

Зараз ми поснідаємо з Таточкою, розкладемо її речі. Може, ще зберемо зайві косметичні засоби з поличок у ванній? Я ладен зробити це власноруч! Зганяємо за продуктами, а ввечері у ресторан.

Чи краще у кіно? На диванчики в останніх рядах. Що там було, бойовики і жахи? Байдуже – однаково нам буде не до сюжетних інтриг.

Виходжу на ґанок – тут якось прохолодніше.

Прочищаю горло та приймаю виклик.

– Русе! Ти де? Нарада вже двадцять хвилин триває.

– У нас впало дерево, світла немає, і я подовжую своє відрядження, – кажу швидко, бо батарея доживає останні хвилини.

– У кого це “у нас”? – миттю зчитує ситуацію Кальманов. – Ти вже з тією романісткою добуваєш світло методом тертя?

Кривлюся від його пласких жартів. Ну взагалі не смішно! Не зважаючи на те, що доля істини присутня. Від нашої хімічної реакції мене досі підсмажує зсередини і трохи зовні.

– Так, Євгене Романовичу! – присікаю його балакучий язик. – Трохи поваги до нашого почесного автора. І результати наради мені на пошту у формі звіту.

Взагалі не впевнений, що матиму час і бажання його читати найближчими днями, але нехай там не дуркують.

– Ясно, – вмикає офіційний тон. – Я підготував ще декілька пропозицій щодо нової серії. Зробив порівняльні діаграми схожих проектів на ринку.

Зітхаю, пригадуючи аналітичні схильності друга. Він же мене завалить своїми викладками та графіками. Впевнений, це будуть надзвичайно корисні тридцять сторінок для вдумливого читання.

Але зараз я б волів зайнятися дещо іншим.

– Взагалі-то… – приходить мені чудова думка, – я беру відгули.

– Оце вже щось новеньке, – присвистує Жека. – За власний рахунок?

– За який же ще, коли працюєш на себе? – гмикаю. – То передай нашим, хай спробують не дошкуляти мені зайвий раз.

Жека видає пару захопливо-здивованих вигуків. Збираюся попрощатися, коли Кальманов вступає на моє особисте мінне поле.

– Рус, мені тут днями дзвонила твоя Савеліна.

– Вона не моя і не брала моє прізвище, – пересмикую плечима. – Кажи швидше, батарея на нулі.

– Ну добре, тоді просто колишня. Розпитувала де ти подівся. В неї до тебе термінова розмова і якась пропозиція.

– Я сподіваюся, ти не здав мої координати?

– Як можна? Я ще хочу пожити.

– От і добре. Не маю часу шукати нового співробітника та друга.

Тру заплющені очі, навіть уявляти не хочу, що знову вигадала Марія. Грошей більше не дам, а Іриску – тим паче.

– Нє, не хвилюйся, – ірже Кальманов, – можеш спокійно далі висікати вогонь. Я тут тебе прикрию.

– Жека, за твій язик я залишу тебе… – коротка вібрація і тиша, – без премії. – Договорюю вже у дохлий гаджет.

Ну нарешті! Пхаю телефон у задню кишеню джинсів.

Тепер вже ніхто не завадить мені насолодитися сніданком та компанією панночки у шкарпетках-авокадо.

Треба розпитати, де вона їх знайшла такі.

Вертаюся на кухню, сідаю вже за повністю накритий стіл. І Татка таки підсмажила кілька яєць.

Снідаємо у тиші та майже сутінках. Дощ потроху згасає, але хмари досі затягують небо. Передзвін її браслетиків мене гіпнотизує.

Відставляю тарілку – мій апетит десь загубився.

Дивлюся на Тетяну і усміхаюся.

Хочеться постійно її торкатися, тому знаходжу під столом її ніжку. Після кількох здивованих охів  затягую собі на коліна. Спочатку одну, потім другу.