28 - Страшна сила

Скидаю просочені водою та брудом килимки до її ніг та йду.

Тиняюся вулицею, умовлючи себе не робити дурниць. В голові крутяться її слова: 

“Ні. Не можу…”

І пізніше: “Пробач… тобі краще піти.”

Ну і що мені робити? Поцілувати її ще пристрасніше? Але ж вона не хоче. І недвозначно зупинила мене.

Капітально так охолонувши під струменями дощу, не роззуваючись, заходжу в свою кімнатку.

Сідаю за темний екран ноута. Мій теж розрядився.

Прикриваю повіки, стискаю перенісся і зависаю у спогадах. Промотую усі наші розмови та зустрічі, сьогоднішній бурхливий ранок і свої космічні відчуття від її тихих стогонів.

Мені просто знесло дах від наших доволі цнотливих пестощів.

Здавалося, що їй теж. Але…

Ти ж сам казав, Савелін, що це не головне у стосунках.

А головного між вами, виходить, немає.

На останніх відсотках зарядки бронюю з телефона квиток, викликаю таксі.

Перебувати тут тепер для мене справжня мука. Бачити її і знати, що немає жодних шансів, – це занадто. І “дружня” вистава більше не має сенсу.

На автопілоті збираю речі: діловий костюм, інший одяг, документи, ноут.

Туфлі не знаходжу.

Останні дні я юзав кроси та в’єтнамки. Невже залишились у готелі? Скоріше за все, адже тоді хтось з персоналу збирав мої речі.

Та і біс з ними!

Застібаю блискавку. Таксі вже мало під’їхати.

А, чорт! Я ж досі у мокрому.

Скидаю вологий одяг та знову патраю вже зібрану сумку.

Лишаю гроші та коротку записку для господині оселі – сил і часу вислуховувати її зітхання-побажання немає.

Я теж функціоную, наче на останніх відсотках енергії. І не відомо, коли в мені з’явиться струм.

Замикаю двері, виходжу на вулицю.

Машини ще немає, і я ще кілька хвилин стою під дощем. Нащо перевдягався?

Нарешті моя тачка під’їжджає, закидаю речі в багажник. Можна їхати, але…

Я все ще видавець та редактор для Тетяни. А свою справу я звик робити добре. Тож час переключатися на офіційне спілкування.

Заштовхую подалі буйні фантазії про наші поцілунки та повільно, немов проти течії, йду до її дверей.

Просто скажу, що їду. Подякую за гостинність, побажаю натхення у творчості… 

Що там ще кажуть цивілізовані та байдужі одне одному люди?

Під вікном біля ґанку щось блищить. Витягаю картонку, кручу у пальцях – візитівка. “Агент з питань нерухомості Зубенко Антоніна Сергіївна”. Це ж та фіфа, з якою ми стикнулися на порозі. Вже оцінила будинок?

Стискаю в кулаці клаптик паперу та зупиняюся. Тру чоло, рвучко втягую прохолодне повітря.

Чорт забирай… Здається, я переоцінив свої можливості.

Краще напишу Жижкиній на мило.

Спускаюся з риплячих сходів, коли чую за спиною клацання замка.

– Руслане?

Обертаюся, складаю руки в кишені джинсів та з хворобливою жадібністю оглядаю струнку і тепер недосяжну постать.

На Тетяні знову моя улюблена спідниця. Жовті квіточки палають яскравими цятками. Кремовий бавовняний светрик з широким вирізом обліплює її стан.

Веду очима донизу – кутики вуст болісно сіпаються.

На ногах у Тетяни Віталіївни неоново-зелені шкарпетки, що імітують половинки авокадо. Впізнаю смаки колишньої помічниці, та це ні до чого. Час їх забувати.

– Вибач, що потурбував. Я вже…

– Ти їдеш? – тремтить її голос.

– Так, але не хвилюйся, сьогоднішній інцидент ніяк не вплине на наші професійні стосунки…

– Не розумію, – видихає ледь чутно і прикушує губку, охоплюючи себе руками.

Таксі подає сигнал, нагадуючи про себе. Різкий звук б’є у скроні, Таня здригається.

Стискаю пальці у кулак, аби не потягнутися до неї. 

Не розумію, на що я сподівався?

Кидаю останній погляд на таємничу авторку. Може і не побачу більше – не пустить її кіпріот ні на які зустрічі-конференції, та й по всьому.

Напружую очі, наче розглядаю стелю Сікстинської капели у сутінках. 

Хочу запам’ятати її. Гострі кутики губ, бліді ніжні вилиці, крапочки веснянок, що збігають з носика та ховаються під комір на грудях. 

Шкода, що не встиг їх всі поцілувати. Пальчики її – тонкі та міцно втиснуті у передпліччя. Плавно-округлі кісточки колін, вузькі ступні у смішних шкарпетках…

Хвилинку… А що у нею з пальцями?

Примагнічуюсь поглядом до побілілих від напруження долонь.

Це мені ввижається?

Дістаю з кишень свої руки та злітаю сходинками до неї.

Вона не відводить погляду від мене. Наче теж хоче створити мою ментальну фотографію у всіх деталях та подробицях.

Таксі знову сигналить, та я не звертаю уваги. Ні на що. Дихаю через раз і не кліпаю.

Торкаюся прохолодної шкіри, веду по кісточках її пальців.

– Тань? – виходить хрипко, наче не моїм голосом. Ковтаю у намаганні прогнати сухість та непевність у горлі. – А де твоя обручка?

– Я її зняла.

– Тому що?..

Дивлюсь на рожеві, тремтливі губки. Я збираюся порівнювати їхні рухи із тим, що мені почується. Я майже певен, що у мене зорово-слухові галюцинації. Настільки хочеться, аби “ми” з нею стало реальністю.

– Тому що я поговорила з Маріосом, – опускає голову, але це мене не влаштовує. Я жадаю бачити, як вона це вимовить.

Легенько торкаюся її підборіддя, м’яко піднімаю.

– І ти йому сказала… – наближую наші обличчя та читаю по її губах:

– Я сказала, що розриваю заручини.

– Через мене? – нарешті в моєму тілі вмикається струм!

І одразу на повну потужність.

Напруга на всіх лініях зростає, сердце набирає обертів, і я ледь стримую порив стиснути бліде личко у своїх долонях та випити її відповідь разом зі швидкими подихами.

Але я хочу почути кожне її слово.

Таня відшила змащеного у всіх місцях отелло, тому що хоче бути зі мною?

– Ммм… – кусає губку, а її щоки повільно наливаються рожевістю. – Скажімо так, не тільки через тебе. Були й інші важливі аспекти…