27 - Вірус нахабства

– Агов? Тут хтось є? – лунає з коридору жіночий голос.

Чи це мені ввижається? Я ще не прийшла до тями.

Досі відчуваю його обійми, гаряче дихання на шиї, вимогливі, жадібні губи та руки, що нахабно досліджували мене, здається, всюди одночасно.

Це було… ідеально!

Саме так, як мені потрібно, і навіть краще, ніж я уявляла собі колись.

Аж до того, моменту, як на підлогу не посипалися зібрані напередодні речі. Тоді я згадала, де я і хто я. Каблучка врізалась холодом у долоню і різко заземлила мене.

Ніколи не думала, що так легко стати зрадницею. І не хочу дізнаватися. Тому зупинила Руслана, зупинила себе.

Спершу я маю поговорити з Маріусом. Завершити стосунки. І не лише через пристрасний вибух між мною і колишнім босом.

– Перепрошую, з вами все добре? – хтось обережно тормосить мене за плече.

Не впевнена.

– Так, а ви… – розглядаю у сутінках жіночу постать.

Вона спритно дістає з кишені телефон та вмикає ліхтарик.

– Я з агенства нерухомості, Антоніна Зубенко. Ми домовлялися про зустріч, пам’ятаєте? – промовляє обережно, наче спілкується із кимось несповна розуму.

Дуже завбачливо з її боку, адже саме так я зараз і почуваюся.

– Авжеж, вибачте, я… хотіла попередити, що огляду не буде. Але потрапила під дощ, а потім… – зупиняюся, намагаючись усвідомити до кінця хоч одну думку.

Їх у мені зараз, як краплинок за вікном.

Найпекучіша – та, що Руслан зізнався у небайдужості до мене, а я – відповіла.

Ще й як!

Досі відчуваю тремтіння у всіх пристойних і не дуже місцях…

А ще я пориваю з Маріосом! І, виходить, що вже нікуди не їду?

Наступного місяця ми збирались одружитися, я вибрала бланки для запрошень, але тепер…

Може краще поїхати до нього і поговорити особисто? Повернути кільце.

А Руслан не буде проти? Він чекатиме, чи поїде зі мною? У нього ж робота. І що із будинком? Я ж його залишаю у будь-якому випадку, чи...

– Ви передумали продавати будинок? – відриває мене від мерехтіння думок пані Антоніна.

– Ні… тобто так, – закриваю очі та повторюю те, що раніше змусила себе сказати Руслану, втискаючись у його груди, – мені треба подумати.

– Це цілком зрозуміло, – схвально киває агентка. – Не проти, якщо ми вип’ємо чаю? – Кладе на стіл товсту теку та скидає плащ. – Мені не хотілося б повертатися зараз під зливу.

– Звісно.

Мені теж треба випити гарячого – весь одяг наскрізь мокрий, і кросівки хлюпають.

– Зелений чай? – нарешті відчуваю сили встати та утримувати вертикальне положення тіла.

Запрошую пані Зубенко на кухню та відволікаюся на звичні справи.

Прогріваю чайник, відміряю листя, даю їм розправитися кілька секунд і зливаю першу воду.

– Додам трохи м’яти, не заперечуєте? – піднімаю очі на гостю.

Трохи заспокоєння мені не завадить.

– А? Так-так, робіть на ваш смак, – вона припиняє оглядати кухню та мило усміхається до мене. – Ремонт, дивлюсь, у Вас свіженький, двері ще не поміняли, а от вікна… – переводить погляд за мою спину, вказує підборіддям: – Ваш чоловік робив? Чи наймали майстрів?

– Чоловік?

– О, вибачте. Я подумала, що той широкоплечій брюнет, що зустрів мене та збирає килимки у садку…

Він… що робить?

– Які килимки?! – кажу вголос і розвертаюся до вікна, змітаючи на підлогу ароматні гілочки.

Це ж я вчора розклала на сонці йога-мати і зовсім про них забула.

Невже лише вчора? Стільки всього сталося у моїх думках, планах та особистих стосунках за цей час!

Стримуючи тремтіння, біжу до дверей.

Стихія трохи схаменулася. Вітер вже не згинає крони дерев, але дощ досі періщить рівними струменями, наповнюючи повітря барабанним соло.

Руслан саме підходить до ґанку і складає мені під ноги кольорові рулончики – бузковий та чорний. Вони добряче забризкані по краях грязюкою.

– Мабуть, це їм вже не допоможе, але нехай, – каже, не дивлячись на мене та стираючи струмки води з чола довгими ідеальними пальцями.

Я досі відчуваю від них палкі сліди на талії, попереку, спині, шиї.

– Дякую… – проговорюю, нетерпляче блукаючи очима по його фігурі.

Боже! Який він все-таки гарний. Навіть коли такий блідий та мокрий з голови до ніг.

І чому ми досі не гріємося разом під ковдрою? Чи у гарячій ванні? Чи хоча б не п’ємо чай, сидячи поряд на дивані?

Адже так вчинили б люди, у яких серйозні стосунки.

Саме їх мені запропонував Руслан!

Я добре пам’ятаю – ці слова викарбувалися просто на моєму серці.

Великі, гарячі літери, що пульсують з кожним поштовхом у грудях.

Я зустрічатимусь із Савеліним!

Купа побачень, ще більше поцілунків та обійм… Просто не віриться! Хочеться підстрибнути та кинутись йому на шию.

Але!

Спочатку я маю згорнути міжнародні відносини та якось організувати повернення іноземних дорогоцінних металів до їхнього власника.

Саме тому я взяла паузу і стримую всі свої первісні бажання.

Дивлюся, як висока та геть мокра постать неспішно віддаляється.

Здригаюся від пориву вітру, що впивається в мою вологу одежу, та рішуче повертаюся в будинок. Перевдягнутися, зупинити нишпорення пані Зубенко та якнайшвидше зв’язатися з Маріосом.

Краплинки ще м’яко шурхотять за вікнами, коли мені таки вдається випровадити надміру зацікавлену гостю.

За цю годину я остаточно впевнилася у своєму рішенні. Натомість, Антоніна встигла ненав’язливо позаглядати у всі кімнати, з точністю до десятих вирахувати площу будинку та запевнити мене, що знайде покупця на мою оселю хоч завтра.

– Залишу про всяк випадок свою особисту візитку. Раптом ще раз передумаєте, – розвертається до мене вже на порозі та протягує золотистий прямокутник.

– Ні, не передумаю, – навіть не тягнуся до папірця.

Мої пальці націлилися на кружечок з вже недоречним підписом “Наречений”.