26 - Крадіжка з наслідками

Слідкую за диханням. Щось воно сьогодні збивається мало не на кожному кроці. Та я знаю у чому причина.

Тендітна така причина, яка біжить поруч.

Вбрана у обтягуючий трикотаж. З пласким животиком та оголеними плечима, на яких помічаю карамельні цяточки ластовиння.

Здуріти можна!

Оце я розумію – кардіонавантаження.

Вона стишує ходу:

– Ця доріжка до пляжу, а ця до невеличкого скверику, – вказує на розгалуження. – Куди ти хочеш?

З тобою, Татко, хоч до чорта в пекло, але там гамірно, а я б волів залишитись з тобою наодинці…

– Ліворуч? – нахиляє голову. Пасма медового волосся, зібрані у хвіст, танцюють між її лопатками. – Чи праворуч? – Допитується, а я п'янію все дужче від своїх відчуттів поряд з нею.

А ми ж навіть не торкаємося один одного!

– Куди хочеш ти? – нарешті знаходжу повітря та мізки на відповідь.

– До моря!

– Чудово, – змінюю траекторію, зачіпаючи її плече своїм.

Тілом наче проходять струмені току.

За декілька хвилин вже біжимо вузькою смужкою берега, вздовж шумливих хвиль.

Сповільнюємось через вологий пісок, що просідає під ногами. Вітер летить назустріч, штовхає у плечі, доносить бризки неспокійних хвиль.

На горизонті від хмар спускаються сірі ниточки дощу. Виразно пахне сіллю і водоростями.

Я пропускаю Татку вперед та милуюся легкістю її рухів, вишуканою лінією шиї, стрункою спиною, м’якою округлістю стегон. Залипаю на тому, як обережно переставляє ніжки у вузьких тенісках, залишаючи симетричний візерунок слідів.

Ну і самими ніжками, звісно, теж милуюся.

За кілька секунд Таня обертається, наче відчувши на собі відверто «недружні» розглядання.

– Що? – ловить мій осоловілий погляд.

– Ти дуже вродлива…

Сміється, збивається з ритму та переходить на крок.

– Ти зрозумів це, оцінюючи мене зі спини?

– Ти вродлива з усіх боків, – роблю два широкі кроки та наближуюсь до неї впритул. Розгортаю до себе, торкаючись передпліччь. Відчуваю під пальцями трохи вологий, ніжний оксамит її шкіри.

Хочеться притиснути її до себе та поцілувати всі веснянки на її тілі. І не лише їх.

Мабуть, це все горить у моєму погляді. Горить так, що спалює до біса всі минулі рішення про дурну дружбу та дистанцію.

Серце працює, наче я біжу спринт, а не стою на місці.

Вона піднімає до мене обличчя. Щічки червоніють, очі уважно вдивляються в мої.

– Руслане?..

– Завжди була вродливою, просто я цього не помічав. Я бовдур, пробач… – нахиляюся до її відкритих у подиві губ.

Мої пальці тягнуть резинку з її волосся, накручують пасма, вжимаються у її потилицю…

Ого! Коли це вони встигли? А, байдуже.

Головне, що вона не відштовхує мене, не зводить очей від моїх. Жилка на її шиї пульсує так само швидко, як і моє бажання подолати ці останні сантиметри між нами.

Щось засліплює мене, коли торкаюся її верхньої губки. Нахиляюся нижче, припадаю до м’яких вуст та п’ю солодку ніжність. Відчуваю, як рветься її подих, як пальчики лягають на мої грудні м'язи, стискають  тканину футболки.

Відсторонить чи притягне ближче?

Не хочу чекати вироку – пірнаю у перламутрові вуста глибше, поки маю змогу.

То ось як “крадуть” поцілунки…

Повітря навколо нас розколюється, рокочить, оглушує.

Холодні важкі краплі падають на голову, обличчя, руки. Вони, мабуть, випаровуються з мене – так горить тіло від відчуття задоволення та тріумфу.

– Ммм… – щось муркоче мені у губи, – Руслане, – на мить відриваюсь і знову забираю її вуста, разом зі своїм ім’ям на них.

Наче у відповіть до мого шаленства, небо теж лютує. Гримить і блискає десь поруч.

Хльосткі пориви вітру кидають струмені води все швидше і відчутніше. 

– Біжимо, – розтискаю обійми, але не випускаю її руку, переплітаючи наші пальці.

Дорога назад здається втричі коротшою. Чи то ми біжимо швидше, мотивовані несамовитою зливою. Чи то я втрачаю орієнтацію у просторі і часі, коли торкаюся її?

Друге ймовірніше.

Невже? Колотиться у грудях. Не відштовхнула, і ляпасів не всипала. Пробачила мене? Ми тепер зустрічаємось, чи як?

У кросах хлюпає. Таня підслизається на мокрих сходах ґанку. Ловлю її під ребра – вона пручається, сміється:

– Лоскотно! Пусти!

Нахиляється до килимка та дістає ключ.

На вулиці майже суцільна темінь, що інколи тріскається зміїстими блискавками.

Я знову випробовую свою долю та притискаюся до Татки зі спини, поки вона порається з замком. Схрещую на її талії руки, цілую вологий згин шийки, тоненьке вушко. Вона тремтить. Змерзла чи навпаки? Хай буде навпаки – мовчки благаю всі небесні сили, хоча ніколи не вважав себе релігійним.

– Руслане, не заважай, – шепоче і смикає ручку.

Від її нерівних, збентежених інтонацій мене ще більше накручує.

Нарешті завалюємося у темний коридор.

– Боже! Оце злива! – вона спирається на двері спиною, тягнеться, аби ввімкнути світло.

– Тань, – перехоплюю її рух – все одно електрики немає, не було зранку. Маю сумнів, що її ввімкнули під час грози.

Може і на краще. Поки ми у сутінках, збуджені бігом і поцілунками – все відчувається трохи нереально і, разом із тим, можливо між нами. Хочу переконатися, що вона теж це відчуває.

Підношу її пальчики до своїх губ.

– Я не жартував там, Таточко.

Цілую її долоню, дзвінке, обвішане браслетами зап’ястя. Тягну до себе тремтливі плечі, огортаю собою, зігріваючи її і п’яніючи від доторків наших тіл.

– Яка ж ти… – знову знаходжу її губи, шепочу між жадібними поцілунками. – Це все серйозно… Тетянко, обіцяю. Я хочу стосунків… з тобою. Не їдь нікуди, давай спробуємо.

На кожне моє зізнання здригається, відпускає себе, відкривається моїм губам – я це відчуваю. За кілька довгих, нервуючих секунд нарешті включається у ритм цілунку. Притискається, лине до мене і тихенько та розніжено зітхає.