23 - Турбота про себе

Човгаю до кухні на неслухняних ногах. Як невдало вийшло –  осоромилася перед Савеліним. Так припадала до нього і верещала як навіжена.

Боже!

А потім ще влаштувала вечір пам’яті дитячих травм.

Дивно, що Руслан так уважно слухав мене, ловив кожне слово, наче збирався написати про те статтю чи оповідання

А потім він… мій вказівний.

Торкаюся шкіри, що досі відчуває теплі згини ідеальних губ.

Але ж дорослі теж цілують ранки малечі? А я якраз про себе маленьку розповідала. Ой ні. Так навіть гірше виходить…

Краще взагалі про це не думати!

І тут, на щастя, я згадую, що в мене сушаться горішки. Підбігаю до плити, знімаю ядра. Лише трохи підсмажились. Забираю кілька штук, яким не пощастило, а інші висипаю на тарілку.

То не страшно, ароматніші будуть.

І мені тепер вже не страшно. Після того, як проговорила свої задавнені фобії, жодного сліду від паніки не залишилось.

Все-таки добре, що Руслан залишився у місті, пристав на пропозицію сусідки і надзвичайно вчасно зайшов до мене.

Виглядаю надвір – мій лицар збирає розсипані яблука.

Йому личить невимушений домашній одяг і засмага, що вже встигла вкрити його шкіру.

Пляжний ландшафт і Руслан чудово виглядають разом. Згадую, як застала колишнього боса сплячим, таким розслабленим і загорнутим лише у рушник.

Ох! Я тоді дозволила собі таку хвилюючу шаленість.

Торкнулася оголеного м’язистого плеча. Провела долонею по сильній руці з візерунком чітких вен та стисла довгі, вивчені до останної рисочки, пальці.

Якщо раніше я вважала, що Савелін створений для класичних ділових костюмів, то тепер мені здається, що рушники пасують йому набагато більше.

Через ці думки мої щоки відчутно червоніють. А може, то від розпеченої духовки?

Спишемо на неї!

Ретельно мию руки, а потім дістаю форму. Змащую топленим маслом та перекладаю тісто. Руслан саме вертається з начинкою:

– Чим я можу ще допомогти? – стає поряд, споглядаючи за моїми рухами. Пальці одразу починають тремтіти та просипати борошно.

Допомогти? Мені? На кухні?

Оце так питаннячко від колишнього боса!

Ніколи не думала, що почую таку репліку з його вуст.

– Поріж їх на тоненькі скибки, – вирішую відволікти увагу Руслана від себе і показую на одному яблучку розмір шматочків.

Уважно дивиться та береться за ніж, а я кусаю губи. Таким сконцентрованим пана Савеліна я бачила лише перед публічними виступами.

Ай, ці виступи!

Тру тильною стороною долоні чоло, згадуючи, що досі не розповіла Маріосу про свій кар'єрний зліт.

Але я розкажу йому обов’язково, зараз просто не слушний час.

Руслан поглядає на мене з м’якою усмішкою.

– Ти трохи замастилася, дозволь? – кінчиком рушника веде над бровою. Завмираю під його поглядом, що блукає моїми рисами обличчя. – Ось так добре. – Наостанок проводить по шкірі великим пальцем і відвертається до своїх яблук.

А я контролюю кожний вдих, аби привести себе до тями. Нарешті думки та усвідомлені рухи стають мені знов підвладні, і я беруся за крем.

Збиваю яйця, жовтки такі яскраві – домашні. Додаю ванілі. Поряд розмірено стукає ножем Руслан.

Тепло і солодко пахнуть горішки.

І я на секунду прикриваю очі, вбираючи у себе цю п’ять-де картинку. Хочу запам’ятати "нашу" мить. Мені вона здається ідеальною.

Аж до того моменту, коли до кухонних звуків доєднується дзвінок вхідного.

Струшую борошно з рук. О, як невчасно!

– Я принесу, – помічає мою незручність Руслан.

– Дякую, він десь під паперами у мене на столі! – кричу йому вже в спину. І вирішую, що ось ця мить – найідеальніша.

Але потім Руслан повертається, затискаючи край телефона двома пальцями, наче це отруйна змія чи… щур.

“Наречений” – світиться на екрані.

І я опадаю, як дріжджове тісто, яке всунули у холодильник.

– Так, Маре, привіт… – хутко йду до вітальні.

– Як ти там, запашна квіточко?

– Все… все добре, – було, рівно до твого дзвінка.

Але ж Маріос не винний, що я забулася та поринула у нереальний світ мрійливих дуринд.

– Що ти робиш?

Мар завжди розпитує про найменші деталі мого життя, коли він не поруч.

А коли поруч, то теж розпитує.

Я завжди розповідаю, бо мені не було чого приховувати донедавна, і з його боку це ж вияв уваги, чи не так?

– Готую яблучний пиріг…

На кухні щось гучно бахкає та дзвенить, чую стишені прокляття.

– О, здається, щось розбилося, маю глянути, – різко стартую на звук і затинаюся, коли Маріос тут же зауважує:

– Що це там, Тані? Ти не сама?

От халепа!

З такими детективними уміннями йому слід працювати на ЦРУ, а не забезпечувати ночівлею туристів.

– Так я… До мене зайшов сусід з будинку навпроти. Ми куховаримо разом, – аби геть не заплутатися у брехні, відповідаю чесно. Але одночасно божевільно радію відразу з двох причин.

По-перше, що ми спілкуємося англійською. На моє щастя, іменники цієї мови не вказують на рід. “Сусідом” може бути як “він”, так і “вона”.

А по-друге, в будинку навпроти живе пані Ганна, колишня вчителька музики, яка частенько заходить до мене по ті ж яблука.

На нашій вуличці взагалі живуть самі пенсіонери зі стажем, і Маріос про це чудово знає. Це було мало не перше, що він розпитував, коли я придбала будинок.

Стискаю телефон міцніше, коли пригадую наші минулі напружені розмови.

Майбутньому чоловікові, а тоді ще наполегливому шанувальнику, не сподобалась моя ідея жити у курортному містечку. Тож він частенько зривався до мене, що не подобалося вже його матінці.

До речі, про неї!

– З Андреа все добре? – швидко запитую, аби нареченому не здалося, що я геть забула про його матір разом з усією численною родиною Каллі.

А я-таки забула…

– Її обстежили, наклали гіпс і сьогодні випишуть додому.