22 - Рятувати

Сигнал вхідного повідомлення лунає з ноутбука. Ігнорую. Наступне електронне надходження не змушує себе чекати. З мовчазним стогоном відриваю очі від вікна та втуплююсь в екран.

В робочий чат сиплються пропозиції щодо нової серії книжок. Швидко проглядаю результати брейншторму своїх підлеглих. Нічого цікавого.

Не те, що за низьким парканчиком навпроти.

Там Татка викладає на траву мокрі килимки для йоги: чорний та бузковий.

Потім береться розвішувати білизну.

З відчутним зусиллям ковтаю.

Вручну вона її прала, чи що? Така розпашіла, червонощока. Волосся підколоте догори і тільки кілька тоненьких пасмочок волого в’ється по тендітній шиї.

Нахиляється до корзинки. Кремовий, кольору ванілі, коротенький сарафанчик підлітає ще вище.

Тримайте мене семеро!

Остаточно забиваю на робочий чат та невідривно спостерігаю, як Таня струшує біле простирадло. Тягнеться до напнутих між деревами мотузок і стає навшпиньки. Оголені литки напружуються, принадно виокреслюючись під засмаглою шкірою.

Вона відступає, веде рукою по обличчю, шиї. Підчеплює тканину сукні на грудях та кілька разів рвучко відтягує.

Спекотно?

Як я її розумію!

І відсутність кондиціонера лише частково в цьому винна.

Дівчина ховається за щойно розвішеним полотном та, нарешті, дає мені видихнути.

Наче ж я ще не старий. Та, схоже, час тримати під рукою щось сердцеве. Або тримати подалі від себе Тетяну Віталіївну. Хоча її перебування у близькій досяжності і так вже справа вирішена. Тиждень без двох днів.

Вчора після сніданку я забрав речі та пішов з будинку Тані.

Пані Ганна розмістила мене в невеличкій кімнаті з окремим входом та спартанськими умовами. До кімнати додалися спогади пенсіонерки та доволі смачні сніданки та вечері. Але найбільше у нових умовах мене тішить чудовий краєвид з вікна.

Хоча вчора він мене так не вражав – Тетяна не виходила надвір.

І я її не турбував дарма, дав можливість собі попрацювати, а їй звикнутися з нашим новим статусом. Ми ж тепер друзі.

Але в мене все менше часу, аби це змінити.

Тому коли ванільна фея знов з’являється на подвір’ї та починає збирати яблука, заплескую ноут.

Просто допоможу цій непосидючій господині. По-дружньому. І по сусідськи.

Рішуче перетинаю відстань між нашими подвір’ями, трохи гальмую біля хвіртки паркана і чую її полохливий зойк.

– Таню! – кидаюся на звук.

Що вже з нею? Ціла?

Стоїть на лаві. Бліда. Притискає руки до грудей.

Жовтуваті невеличкі яблука розсипані навколо.

– Що трапилось?

– Там! Там…

– Що там? – крокую ближче, оглядаючись на всі боки.

Наче все спокійно. Ніяких вовків чи здичавілих собак не помічаю.

– У кущах… – тремтить її голосок.

– Змія?

– Ні, – хапає мою руку та витягає у напрямку бузкових заростів. 

Тоненькі пальчики холодні, тремтливі.

– Ось там. Воно ворушиться, – нахиляється до мого обличчя та шепоче майже у самісіньке вухо. – Це щур. Бачиш?

– Ні.

Кажу правду, бо від близькості її тіла мої очі самовільно заплющилися.

– Та он же, під старими дровами, – сердиться вона. І знову скрикує. – Матінко! Він біжить сюди!

Прудко відскакує на край лави, та мало не падає з неї.

Ловлю в останню мить. Притримуючі за талію, притискаю до себе.

Яка полохлива творча натура!

Повертаю голову, вдивляючись у затінок, і, нарешті, бачу винуватця галасу. Та це ж звичайний…

– Тань, ти дарма кричиш, дивись.

– Ні! Русе! Я не можу… – хникає, чіпляючись за мої плечі. – Воно ще там? Ох, я зараз знепритомнію. –Шепоче, ховаючи обличчя у згин моєї шиї.

– Тч-ч… Ну добре. Давай я тебе додому… – не встигаю договорити і порадіти можливості врятувати чарівну красуню від страшного звіра.

– Так, будь ласка! Швидше! – зіщулююється всім своїм тендітним тілом, сильніше обіймаючи мене.

– Без питань!

Підхоплюю перелякану дівчину на руки та несу до ґанку, переступаючи через розсипаний врожай.

– Чекай, а яблука?

– Не хочу вже нічого…

Заношу врятовану принцесу до її замку та саджу на диванчик, який прихищав мене минулої ночі.

– Може, води?

– Уху… – відповідає знесилено, закриваючи очі.

Підтягує ноги  під себе та відкидає голову на спинку. На блідих щічках яскравіше проступає карамельне ластовиння. Між світлими бровами намітилась складочка.

Оце вона перехвилювалася. І з чого?

Прямую до кухні. Тут стоїть на паузі якийсь кулінарний процес.

На столі розкачане тонким шаром тісто. Духова шафа гудить і світиться. Родзинки обсихають на вафельному рушнику, горішки гріються на пательні. Пахне корицею і м’ятою.

Так по-домашньому…

От же повезло турку-кіпріоту. Ще й як! Головне, аби він оцінив, а не як я три роки тому!

Вкотре подумки чортихаюся.

Швидко знаходжу склянку, наповнюю та повертаюся до нервово-потерпілої.

Вона вже трохи відійшла. 

Випросталася, спустила ноги, але погляд все ще розгублений, хворобливий.

Сідаю навпочіпки перед нею та вмощую між її пальцями склянку.

– Тань, знаєш, я не встиг тобі сказати… Там був не щур.

– Що? Але ж… Я бачила! – підвищується від хвилювання її голос.

Він дзвенить майже так само, як її дзвіночки на браслетах.

– Щось сновигало там, велике, сіре. То був щур! З довгою мордою… і ці огидні лапи, – затинається і голосно дихає.

Моя маленька боягузлива дівчинка.

Контролюю куточки вуст, аби не усміхнутися від замилування.

– Мені прикро, що ти налякалася. І я в жодному разі не знецінюю твоїх емоцій. Але то був їжак.

– Ні!

– Так. У них теж видовжені морди, лапи і вони майже такі ж “великі”, як згадані тобою звіриська, – не втримуюсь та вдаюся до іронії.

Таня мовчки кліпає, а потім відчуваю, як розслабляється. Плечі опускаються, губки ще не підхоплюють мою усмішку, але вже не тремтять.