21 - Дружні розмови

– Каву позичила у сусідки, тож не знаю, якої вона якості, – виставляю на дерев’яну тацю чашки, тарілку з грінками, фрукти, мед у маленькій баночці.

Його я теж позичила для Руслана, але сказати ще й про це – наче зізнатися у своїх давніх почуттях. А вони ж недоречні.

Страшенно недоречні, Таню!

Руслан зачісує долонею вологе волосся назад та, примружившись, оглядає наш сніданок, а потім мене у рожевих легінсах.

Я не встигла перевдягнутись, але накинула згори одну з білих футболок Маріоса. Від неї лише переваги. По-перше, вона простора, тож прихищає тіло від пекучих поглядів Руслана, а по-друге, солодкавим, пряним запахом парфумів нагадує про її власника. Це саме те, що потрібно зарученій дівчині, яка збирається проводити час сам на сам із Савеліним.

– Дякую, що потурбувалася про мене. А що п’єш ти?

– Зелений чай.

– Просто зелений?

– Люблю з ягодами годжі, але вони закінчилися. Не бачу сенсу купляти, я ж поїду найближчим часом.

– Ясно, – кидає та швидко підхоплює тацю, випереджаючи мене. – Куди віднести?

– На вулицю, якщо ти не проти. Там чудова погода… – трохи гублюся від його ініціативи.

Починаю хапати серветки, прибори, солонку, яка нам зовсім непотрібна.

Сідаємо під вишнею за стіл. Я вже накрила його старенькою скатертиною, яка лишилася ще від минулої бабуні-власниці. На лавку кинула свій карімат.

Руслан впевнено займає місце, а я сідаю скраю, аби раптом його не торкнутися.

Моє тіло досі непередбачувано реагує на близькість цього чоловіка. Найчастіше поряд з Русланом в мене вимикаються префронтальні відділи мозку, тому я залишаюся охоплена первісними бажаннями та без жодного контролю над емоціями.

А це – що? Совсім недоречно!

– У тебе тут… ммм… затишно, – оглядається та з невеликою затримкою підбирає потрібне слово.

– Я знаю, коли ти кажеш нещиро, – доводжу до його відома.

Бо занадто вже пан Савелін запобігливий до мене. Це незвично, це напружує і трохи дратує.

– Впевнена у цьому?

– В тебе сіпається ліва брова. Майже непомітно, але через те, що вона ідеально правильної форми… – замовкаю.

Чудово, Таню! Розкажи, що ще вважаєш в ньому ідеальним.

– Що ж, визнаю, ти занадто добре мене знаєш, – згладжує напружену мовчанку Руслан і береться за грінки. – Тоді скажу відверто. Подвір’я трохи занедбане. Ось у ту щілину, дивись, – вказує на дірку у кутку паркана, – з невеличким зусиллям пролізе Іриска.

– Та ні! Хіба вона так виросла?

– Угу. Але садок гарний, простір є і затінок. Розумію, що в тебе немає часу з ним поратися. А як щодо… пробач, як звуть твого турка? – зиркає на мою обручку.

– Маріос. І він кіпріот.

– Так, Маріос. Він часто тут буває?

– Не дуже. І часу в нього ще менше, ніж у мене.

– А чим він займається? – питає нейтрально, але я відчуваю, що напружується. Міцніше стискає виделку та з силою встромляє її у шматочок тіста. Чого б це?

– Та… – ковтаю в’язку слину, відчуваючи якусь неправильність у тому, що розповідаю про нареченого йому.

Але ж це звичайна стандартна цікавість. Люди весь час питають один одного про роботу, хіба ні? Змочую пересохлі губи теплим чаем та відповідаю:

– Він тримає готель у Пафосі. Три зірки, планує розширюватися, тож…

– Тим паче, має знатися на благоустрою та комфорті, – несхвально пирхає Руслан. – Не розумію, хіба він не хоче, аби ти жила у красивому та зручному місці? – Не усвідомлюючи, Руслан влучає у болюче місце.

Ще одне болюче місце наших стосунків – розумію я.

Трохи оговтавшись на березі Середземного моря, я вирішила частіше приїжджати на узбережжя. Але жити в закордонних готелях дорого. У вітчизняних – подекуди ще дорожче. Тож я викупила старенький, але міцний будиночок тут, на березі Чорного. Зробила косметичний ремонт, змінила сантехніку, а от подвір’я не встигла впорядкувати.

Пам’ятаю, що в той час терміново закінчувала одну книгу, потім без перерви почала іншу. А пізніше Маріос, що заявляв на мене все більше і більше прав, умовив переїхати до нього. Адже він прив’язаний до сімейного бізнесу, а я можу писати будь-де.

Хоча мені подобається саме тут – під пісні коників і зойки півнів, серед запахів моря та стиглих яблук з власного саду.

Зітхаю, промовляючи:

– На Кіпрі у Маріоса все зручно і красиво. А тут скоро з’явиться новий господар. 

– Зрозуміло, – теж відлунням зітхає Руслан.

І кілька миттєвостей ми ніяково мовчимо.

– А ти чого не їси? Грінки пречудові, Тань. Такий присмак у них цікавий…

Це він змінює тему, бо відчув напруження. Руслан взагалі чудовий співбесідник. Просто раніше ніколи не спрямовував на мене свої здібності.

– Це кленовий сироп. Цукор я намагаюся не їсти, – охоче включаюся в спокійний перебіг розмови.

– Дуже смачно, ще й корисно, – Руслан тягнеться за добавкою. А я не можу стримати задоволеної усмішки. Ну от, знову я шаріюся від пересічних ввічливих зауважень.

– До речі, як здоров’я тієї жіночки? Матері твого… кхм… ну ти зрозуміла…

Савелін підставляє ближче до мене тарілки з їжею, але мені складно сконцентруватися. Я наче у якійсь паралельній реальності.

Руслан сидить поряд, простягнувши під столом свої довгі ноги, пахне моїм гелем для душу з алое, нахвалює мої грінки та питає і слухає, слухає і питає…

Що відбувається взагалі?

Стільки особистих питань, як сьогодні зранку, він не ставив мені за весь час нашого знайомства. А зараз лише сьома тридцять.

– Руслан, якщо ти підтримуєш розмову лише як чемний гість, або доброзичливий редактор, то не треба. Я знаю, що в тебе купа своїх справ.

– Тань, подивись уважно, – відставляє чашку та розгортається всім корпусом до мене.

Ловить мій погляд та повільно промовляє:

– Я дійсно хочу дізнатись про твоє життя. Мені цікаво, – вказує на свої брови. – Ну як? Я пройшов тест на щирість?