20 - Новий план

До реальності мене повертає жахливий сигнал будильника. Звук згасає і знову встромляється у мозок з рівними проміжками часу. Чи це сигналізація в когось?

Заради Бога! Та вимкніть вже її хто-небудь.

Накриваюся подушкою, але пронизливе виття наполегливо приводить до тями.

Та це ж звичайнісінький півень!

Сто років не чув його кантрі-пісень. Це тобі не міська квартира і не готель “все включено”.

Піднімаюся на ліжку оглядаючись.

Сонячні промені підсвічують рожеві фіранки. На стінах зображення орхідей. Охайні стоси книжок на поличках. О, так! Я ж у володіннях перламутрової феї.

Цікаво, як вона спить під ці зойки? Чи вже вирушила на ранкову зарядку? Незважаючи на важку від недосипу голову, я б склав їй компанію…

Натягаю спортивки та підходжу до “дверей” її кімнати. Обережно стукаю об одвірок.

– Таню, ти спиш? – тиша.

Розсуваю дерев’яні ниточки: заправлене ліжко, ще більше книг, купка жіночого одягу на кріслі, шафа. Серед іншого помічаю тут вчорашню трояндову спідничку – кутик вуст відразу повзе вгору.

Чудова річ ця спідниця, особливо, коли розстібнути пару ґудзиків…

Ну що сказати?

Ранковий викид тестостерону дається взнаки.

Вирішую направити його в мирне русло та розім’ятися. Десь біля входу я бачив тренувальні килимки. Думаю, їхня хазяйка не буде проти, якщо використаю один за призначенням.

Розвертаюся на вихід, але чіпляю краєм ока увімкнений ноут на вузькому столику, заваленому паперами.

Моя авторка вже встигла попрацювати?

Я ж кажу – невідомо, коли вона спить.

Підходжу ближче, наче загіпнотизований рядочками тексту. Бо ж: “я пишу з власного досвіду” – казала вона. То як? Мені вже вдалося його скорегувати?

Скролю перші сторінки. Все одно вона мені їх покаже пізніше як редактору.

Ага, тут у неї намітки, корисні посилання, зображення локацій. Зрозуміло, історія кохання на узбережжі. Мені вже подобається.

І так! До героїні підкатує привабливий хлопак на залізному коні. Зухвалий, наполегливий та мужній. Дівчина відверто ним зачарована.

Та це ж відлуння наших вчорашніх пригод!

Але… секундочку. А це що за один? 

Якийсь турботливий та уважний чоловік переконує героїню, що його почуття справжні, а цей гульвіса з нею просто розважається.

Абзац!

То що ж вона вибере? Піти на побачення з гарячим розбишакою ще раз чи залишитись з цим нудним бовдуром?

Текст обривається. Пустий простір екранного паперу п’є мені під дих.

Відкидаю мишку та йду надвір.

Пару разів обходжу навколо будинку. Бур’яни дряпають ноги, в очі кидаються стара облізла гойдалка під кривим дашком, щілини в паркані. Якісь набридливі комашки дзижчать перед носом.

Мені вкрай незатишно і все бісить. Треба переключитися, що там я взагалі хотів? Позайматися?

М’язи поколює від надлишку бурхливої енергії.

Кручу руками, розігріваючи суглоби, та висну на залізній підпірці для винограду. Турнічок з неї посередній – доводиться зігнути ноги в колінах, аби була амплітуда. Підтягуюсь, слідкуючи за диханням.

Я, значить, розважаюся з нею…

А він, бачте, надійний… турботливий… Думає… про її майбутнє…

Хай йому грець!

Дожимаю ще три рази після того, як біцепси починає трясти. Після цього міняю хват.

Чорт забирай, а вона права – констатую втомлено, після серії випадів та вправ на прес.

Я ж тиснув на неї агресивними прийомами. Тілесний контакт і усамітнення в перший же вечір. Наполягав, аби випила вина, розслабилася. Підступно заманював у свої обійми.

Що ще вона могла подумати?

Це дійсно схоже на одноразове розкручування. Але я ж не цього хочу? Тобто…

А чого я хочу?

Стираю піт з обличчя. Та це марна справа – треба в душ.

Забираю рушник, що видала мені вчора Таня, приладдя для гоління, чисту білизну та займаю ванну кімнату.

Кілька довгих секунд дивлюся на батарею різних баночок та слоїків біля дзеркала. А так і не скажешь, що Тетяна захоплюється косметикою.

Ні, вона виглядає охайно, і трохи підфарбувалася, збираючись до нотаріуса.

Але віск, стайлінг-мус, моделюючі вершки… Купа інших тюбиків.

Оторопіло кручу в руках доглядову продукцію. Ще якийсь пом’якшувач для волосся… І оформлення темне, чоловіче, чи що?

Та невже? Факти і висновки потроху поєднуються: це ж косметичка її хахаля.

Пирхаю від сміху, але потім повітря застрягає на півдороги до легень.

Отже, цей турок частенько тут буває.

Ну-ну!

Відсовую на край полички його сліди життєдіяльності та розкладаю свої.

Піна для гоління, лосьйон після, бритва та зубна щітка трохи губляться на фоні косметичного розмаїття конкурента. Але я сприймаю це як доказ моєї перемоги у цьому раунді.

Теж мені досягнення – захаращити простір дівчини своїми манатками.

“Нареченої, не дівчини, – нагадує свідомість уїдливим шепітом. – У них все серйозно. Чи ти не бачив обручку?”

Та бачив. Відмахуюсь, вмикаючи воду.

“Отож бо. Забере документи, і – фіть! Полетить прямісінько під вінець до короля побутово-хімічного відділу,” – продовжує псувати настрій настирлива думка.

У відповідь я кручу кран з холодною, тіло приємно здригається від свіжості, накал емоцій потроху спадає.

Ну добре, одружаться вони – що з того? “Щастя-здоровля”, як-то кажуть на весіллях.

Зменшую температуру ще на кілька градусів і продовжую розмірковувати логічно.

Люди знайшли один одного в нашому буремному світі, нехай собі паруються. Чому мене це так заціпило?

“А тому, – тріумфує внутрішній голос, – що ви з нею перші знайшлися!”

Було діло.

Нахиляю голову під струмінь вже відверто крижаної води. Але вона, один фіг, не допомагає. Мені обпікає зсередині: десь у грудях та під черепною коробкою.

От паскудство…

Злюся відразу і на себе, і на колишню підлеглу.