18 - Солодко, але пізно

– Ось бачиш, даремно ти переживала за свої теніски. Абсолютно ніхто не звертає на них уваги.

– Тут ти маєш рацію, – дивлюся на свою стоптану пару, що стоїть на дерев'яній підлозі невеличкого катера.

Під розмірений плюскіт хвиль підтискаю під себе ноги, аби зручніше влаштуватися на вузькому дивані.

Вогні вечірнього міста розгойдуються за бортом праворуч. Вітер тріпає поділ спідниці та моє волосся. А я вкотре переконуюсь у своїй безхребетності.

Навіщо погодилася на цю плавучу і жахливо усамітнену вечерю? Мені недоречно тут перебувати, адже Маріос…

А Руслану… Йому тут відверто тісно. Савелін пригинається, виходячи із дверей маленької рубки та економить рухи, розставляючи білі ресторанні контейнери на столику.

І диван, безперечно, теж не відповідає його габаритам. Тому що ми сидимо пліч-о-пліч, майже так само близько, як до цього на мотоциклі. Лише місце наших торкань змінилося.

Господи, і як їсти за таких умов? Не уявляю.

Але тут піднімає голову розбуджений адреналіновими пригодами апетит. І я з мовчазними стогонами накидаюся на обіцяну дораду на грилі, імбирний соус, овочеві рулетики, салат.

Морське повітря, мабуть, також впливає.

Савелін усміхається і вихоплює з моїх рук чергову хлібну паличку, яку я вже занурила у шпинатну підливку.

– В нас іще десерт.

– О, як невчасно ти попереджаєш… – сміюся я.

Рус знову протискається в закриту частину катера, чимось шарудить там і брязкає. Виходить із загадковою усмішкою та маленьким металевим відерцем.

– Не розтануло! Налітай…

Витягає з льоду і ставить переді мною скляну вазочку. Уважно вивчаю її вміст. Там різнокольорові грудочки. Трохи підтанули, пахнуть солодко та свіжо. Фруктовий сорбет!

– Тут немає молока і цукру, але обіцяли, що буде смачно майже як морозиво.

На мить заплющую очі. Це така персональна турбота.

– Дякую, – притискаю долоню до сонячного сплетіння. Там щось лоскотно поколює та дрібно вібрує.

Даремно він направив цю концентровану до головокружіння романтику на мене. Це ж романтика?

Не повірю, що Савелін усіх авторів так розважає.

Невже у нього настільки все круто у бізнесі, що може дозволити собі так викладатися перед кожним письменником?

Можливо...

Але ні! Весь цей вечір навіть віддалено не нагадує ділову зустріч.

У мене просто не залишається сил не помічати його довгі погляди та хрипкі нотки в голосі.

О, як же вони мене підточують і розхитують. Не згірше за саме море. Моя шкіра безжально затоптана мільйонами мурашок. Але розслабитися та піддатися на гіпнотичні маніпуляції Руслана я собі не дозволяю.

Бо ж обіцяла дещо іншому чоловікові! Теж, між іншим, дбайливому та уважному…

І я вкотре смикаю поділ спідниці, відсуваюся від об’ємного та теплого чоловічого тіла і покручую обідок на своєму підмізинному.

Руслан ловить мій задумливий погляд.

– Може розкажеш, що то за хованки в нас були? – киває на обручку. – Ревнує?

Кусаю підкислені від ягідного соку губи.

Ох, складно це все йому пояснити у двох словах. Та й чи потрібно?

Насправді, я й сама донедавна не звертала уваги на цю особливість Маріоса. Здається, раніше контролю з його боку було менше. Чи я не давала підстав? Адже ніхто раніше не затягував мене до туалетних кімнат…

– Чи це у вас такі рольові ігри, для гостроти відчуттів? – уривчасто видає Руслан, не дочекавшись моєї відповіді.

– Ні, просто…

От я і сіла на мілину! Кілька уважних поглядів, вечеря при свічках – і мене вже скручує від бажання виправдовуватися перед Савеліним.

Хоча, по-хорошому, я взагалі не зобов'язана обговорювати з ним особисте життя. Адже він своє не обговорює. А воно в нього завжди було бурхливе.

Згадую, якою розбитою відчувала себе, дізнавшись, що він одружився з Крамор. Ще й майже одразу після мого звільнення! Тобто, коли я мріяла про перше побачення з ним, вони…

– Руслан, дякую за вечерю, але нам час повертатися, – відставляю майже повну креманку.

– Ну добре. Не моя справа – я зрозумів. Доїж морозиво.

Повільно зітхаю. Морозиво смачне: ожина, полуниця і манго.

– А я тобі краще Іриску покажу. Хочеш?

Присувається ще ближче і змахує блокування з екрана.

– Хочу… – мабуть.

Я вже сама не знаю, чого бажаю найбільше. Щоб він повернув мене на берег до мого звичного розпланованого життя. Або…

– Тоді дивись, це ми граємо у фрізбі. Тут вона скинула вазон і як боягузка ховається під диваном. І так, з голубами у них, як і раніше, напружені стосунки…

Відео короткі. Тому Руслан приобіймає мене, тримаючи екран ближче. Другою рукою гортає галерею. Якось непомітно та невимушено я опиняюся у кільці його рук. А крім цього – далеко від усього світу, у відкритому морі та майже у повній темряві.

Якщо не брати до уваги зірки над головою і свічки у високих келихах.

Екран випромінює заряд чистого собачого щастя. Хмикаю, дивлячись на пустотливу мордаху своєї колишньої улюблениці. Вона в нього така кумедна, хоча і з норовом.

Іриска вилазить зі ставка, обтрушується, забризкуючи камеру, і гордо несе в зубах жовте поролонове кільце, наче вона щойно врятувала його від утоплення.

Руслан теж посміюється, а він не вперше дивиться цей епізод.

Може, дарма я його в мерзотники записала? Хіба може безнадійно погана людина так віддано любити бешкетне створіння?

– О, дивись-дивись, зараз таке буде, – Руслан бере телефон в іншу руку.

Щоб не пропустити момент, я тягнуся до екрану, і з розгону притискаюсь до його грудей щокою. Моя голова лягає у виїмку його плеча, наче пазлик. Так природньо та просто.

Глибоко вдихаю його запах, змішаний із морськими нотками. Прикриваю очі від солодкавого, ниючого відчуття глибоко всередині, десь за діафрагмою.

Довгі чоловічі пальці відводять волосся з мого обличчя.

Даремно я його не заколола – тепер не розчешу. Але добре, що не заколола, бо ж ці пальці…