17 - Замість букета

Не знаю, скільки часу займає дорога. Своїм відчуттям я б не довіряла. Всі мої нервові закінчення впали в ейфорію і посилають у мозок божевільні імпульси чистої насолоди.

Під моїми пальцями напружується прес Савеліна. Крім того, я відчуваю кожен вдих і видих Руслана – бо обіймаю його широку спину. Мої стегна притискаються до його стегон. Та й сама я відчайдушно притискаюсь до нього на поворотах.

Рев двигуна провокує все нові і нові надходження адреналіну в кров.

Кусаю губи, безуспішно стримуючи безглузду і абсолютно неконтрольовану посмішку.

Мені просто божественно як добре!

Я ніби лечу вздовж ланів та заміських будиночків, наздоганяючи сонце та обіймаючи його.

Схоже, зустрічним вітром з моєї голови видуло всі розумні думки. І шолом не допоміг.

Хочу, щоб наша подорож тривала вічність. Прикриваю очі, концентруючи увагу на кінчиках пальців.

Мене втискає сильніше в міцну спину – мотоцикл трохи нахиляється, а мотор затихає і пару, разів фиркнувши, глохне.

– Як ти там? Жива?

– Здається, – з неймовірним зусиллям волі змушую себе розчепити руки.

Руслан чекає, поки я ніяково злізу з мотоцикла, ставить його на підніжку і повертається з боку в бік.

– Хух… Хватка у тебе… надпотужна, – розтирає ребра. – Що, страшно було?

Киваю. Не те слово!

Я досі у величезному страху за свою психіку. Адже ці хвилини за спиною Руслана…

Я ж не забуду їх ніколи! І вже прокручую у пам'яті, із захопленням мазохіста очікуючи зворотної поїздки…

О, а куди, до речі, він мене привіз?

Стягую шолом і відвертаюся від Савеліна, одночасно ховаючи непідвладні м’язи лиця і роздивляючись місцевість.

Великий двоповерховий будинок під зеленим дахом, декоративний плющ захопив паркан, у повітрі духмяний запах розігрітих за день трав та цвірінькання горобців.

– Готова? Ідемо… – Руслан простягає розкриту долоню.

Як у сповільненій зйомці спостерігаю, як наші руки зустрічаються. Його пальці обіймають мої, і я майже втрачаю зв'язок із реальністю.

Руслану доводиться смикнути мене вбік, щоб я не врізалася в машину, що стоїть на нашому шляху.

– Не їздила раніше на байку? – мотаю головою. – Нічого, звикнеш.

О ні! Це буде найшкідливіша звичка у світі.

– Я тут розпитав декого… – примружується руйнівник моєї адекватності, – про тебе.

– Навіщо?

– Та просто, знаєш, хотів приємно здивувати. Щоб ти така: «Ах-ох, Руслане! Спасибі тобі велике! Чудовий вечір…» Чекай, Тань, не супся так, будь ласка. Я ж тобі подарунок на день народження заборгував?

– Ти подарував канцелярський набір від всього колективу.

– Злюка! – натискає на ручку дверей, пропускаючи мене вперед. – Одним словом, сподіваюся, твої смаки не сильно змінилися за цей час.

На подвір'ї нас зустрічає невисока брюнетка середнього віку. Вона привітно усміхається і робить знак йти за нею.

– Проходьте, я Люда. Знайшли нас без проблем? Тато вже разів п'ять питав, чекає на вас.

Широкою доріжкою між кущів гортензій ми обходимо будинок, а за ним…

Схоже на скляний замок – але за кілька секунд я розумію, що це теплиця. Точніше, оранжерея!

Великий круглий купол, дерев'яні балки. Через прозорі стіни видніється зелень та яскраві кольорові плямами тут і там.

Вузькі двері трохи прочинені. І ми по черзі пірнаємо усередину.

Вдихи одразу стають тягучими, шкіра вкривається краплинками вологи. Деревний земляний запах огортає з усіх боків.

– Приїхали? Зачиняйте двері, – доноситься здаля.

Сивий чоловік відставляє лійку і повільно, спираючись на тростину, йде до нас.

– Тату не вистачає спілкування, – довірливо шепоче Людмила, – тож не соромтеся його спинити, коли вам заболять вуха.

Руслан ледь помітно киває і примружившись, стежить за моєю реакцією, а я…

Боже мій! Ні, я точно сплю. Тому що це райський сад.

Обводжу поглядом горщики, відерця, кошики, шкаралупи кокосових горіхів та інші дивні контейнери. Вони звисають зі стелі і стоять у два, три ряди на підлозі та підставках.

Помічаю фіолетові та жовті орхідеї Ванда, тигрові пелюстки з рожевою серединкою – орхідея Каттлея.

Тут є і більш рідкісні види – Лікаста, Санга. Темно бордові, молочно-білі, зелені. Квіти ховаються за широким листям і гордо витягуються на довгих ніжках.

Скільки ж їх тут?

– Вечір добрий, – привертає мою увагу власник цієї унікальної краси.

Чоловіки потискають руки.

– Михайло Петрович Галушин. А Ви, мабуть, Тетяна Віталіївна. Справжній поціновувач та великий фахівець?

– Здрастуйте, ну що Ви! – кидаю на Руслана докірливий погляд. – Можна просто Таня. І я звичайний фанат-аматор. Нічого складніше за Венерин Чобіток я не тримала. А ось у Вас… – розводжу руками від надлишку емоцій та захоплення. – Дивовижно! Як ви зібрали стільки рідкісних видів? Це… невже орхідея Ротшильда?

– Вона сама, – світиться задоволенням чоловік. – У Малайзії подарували. Я ж з дипломатичними місіями раніше… А Ви, Тетянко, захопіть он ту лієчку – зараз ми з Вами Дендробіум Фаленопсис удобримо…

І наступний… не знаю який відрізок часу – годину-дві – ми удобрюємо, зволожуємо, обрізаємо і пересаджуємо.

Весь цей час Михайло Петрович з любов'ю розповідає про своїх утриманців, не забуваючи ділитися спогадами про Східну Азію та Південну Америку.

Дипломатичні навички чоловіка даються взнаки, тому що я слухаю його розкривши рот та інколи забуваючи вдихати вологе ароматне повітря.

Але краєм свідомості я завжди відчуваю близьку присутність Руслана.

Його руки знімають з мене куртку і підтримують мою талію, коли я видираюсь на драбину. Дотягуються до горщиків, що високо висять, і подають інструменти.

А ще його пальці час від часу підхоплюють пасма мого волосся, коли я нахиляюся над черговим квітучим екземпляром.

Орхідеям потрібен перепад температури, і ввечері в оранжереї стає прохолодніше. Я навіть знов вдягаю куртку. Але періодично мене обдає жаром – коли Руслан підходить занадто близько або торкається мого плеча, привертаючи увагу до незвично закручених корінців.