Частина VI

Навкруги була темрява, лише десь у кінці коридору зі щилини не докінця прикритих дверей її порушувало тускле світло. Йти туди чи не йти я не сумнівався, звісно друге! Проте моє тіло мене не слухало, ноги понесли мене уперед і я ледь зміг зупинитись, перш ніж моя рука потяглась до дверної ручки. Страшно. Це місце було мені незнайомим. Довгий коридор був обставлений доволі мінімалістично: лише старий потертий комод під стіною попереду, який виглядав так, ніби він тут просто через те, що це сімейна реліквія і викидати шкода, на ньому стояв вазон, і бідна квітка так всохла, ніби гинула тут від спраги місяцями і ніхто так і не додумався полити її. З цього коридору зачинені двері, окрім тієї, звідки лилось свтіло, вели ще до трьох кімнат. І мені не було так страшно відчиняти жодну з них, як ту, у якій очевидно хтось вже був. Підійшовши ближче я почув низький чоловічий голос, якому відповідав інший — мені уже знайомий, та я все ніяк не міг згадати кому саме він належав. Окрім них у кімнаті здавалось ще хтось був, але він мовчав. Важке хрипле дихання видавало у третій особі чи то старого діда, чи то важко хвору людину. 

— Ох, мій любий, — голос першого чоловіка звучав розслаблено, навіть занадто, так могла б говорити людина самовпевнена і себелюбна. Він ходив по кімнаті туди-сюди і задоволено мугикав собі під носа. — Це добре, дуже добре. Схоже, мій малий братик нарешті навчився думати своєю голівонькою, адже так, мій любий?

— Аж ніяк ні, Адаме, — інший хлопець був мені точно знайомим. Та тільки де ж я міг його чути? Він намагався відповідати в тон своєму, очевидно, братові, та йому не вистачало того нахабства... На моїй пам'яті ніхто б не зрівнявся з цим Адамом у його неприкритому сарказмі в голосі. Лячний він чолов'яга. — Я не твій малий братик, яким ти мене вважав. Так, я був дитиною і мною легко було помикати, але не зараз. Тому іди до біса, Адаме, — я почув як він плюнув тому в обличчя і глухий низький сміх Адама. Я аж здригнувся від страху, проте хлопчина продовжив:

— У твоєму розумінні я ніколи не буду думати так, як того бажаєш ти. Ти бачиш у моїх діях якийсь прихований сенс, але точно помиляєшся. Ні, я прозорий, усе, що я роблю виглядає саме так, як виглядає, і ти не знайдеш в цьому ніякого натяку, жодного підтексту! Я не такий як ти, Адам.

— Кхм-кхм, — щойно я наблизився до шпарини, щоб подивитись хто там говорить, мій погляд перехопив погляд старечих чорних очей. Він дивився прямо на мене і його обличчя виглядало абсолютно серйозним. Старий підняв свою худорляву руку і тицьнув пальцем прямо на мене. Збоку заворошулись, а я весь так і закляк на місці, охоловши від страху. Що я тут роблю? Навіщо поліз?

Я спиною намагався відійти назад, не в силах відвести від дверей погляд. Хтось підходив до них усе ближче і ближче і мені потрібно було дізнатись хто саме. Час тягнувся повільно, наче в кріслі у стоматолога, і було так само лячно від невідомості того, що зараз мало б відбутись. Мало б, проте щойно двері прочинились хтось з силою потягнув мене за руку, змушуючи розвернутись. Спиною я відчував холодний погляд, а в душі повне розчарування. Вони мене бачили, а я їх ні... 

Людиною, що схопила мене виявилась Джорджія, та сама з мого сну: її погляд був далеким, а тіло блідим та холодним. Я спробував уявити ту Джорджію, що снилась Малькольму, прозору, але ця виглядала інакше... Більш живою і не такою страшною.

— Чому ти... Що тут коїться взагалі? — коли відчуття холодного погляду на спині почало мало помалу мене відпускати я накинувся на Джорджію із купою запитань, бо був певен, що вона має на них відповіді. Адже не дарма вона — я вщипнув себе — приходить до мене у снах.  — То я, виходить, знову сплю? 

Джорджія кивнула і мовчки за руку повела мене кудись у інший кінець коридору. 

— А чому тепер я можу говорити? Що відбувається прямо зараз у моїй кімнаті?

"Ллойде"

— Чому ти досі говориш думками? 

"Ллойде, послухай, не переживай. Я тут, тому що мене затягло сюди, щойно я відчула, що з тобою не усе в порядку... Вони помітили тебе, проте розледіти не встигли, не хвилюйся. А щодо твого іншого питання...  Я не знаю, що зараз відбувається у реальному світі. Поза межами сну я нічого не можу вдіяти. Тут принаймні двері закрити, щоб вони довше пововтузились."

— Вони це хто?

"Ті, що були у кімнаті." 

— Ти їх знаєш? 

"Напевно... — вона виглядала пригніченою, — проте я не пам'ятаю їх... Моя пам'ять стає дедалі гіршою. Можливо я бачила їх у реальному житті, а можливо навіть уві сні. Проте я не запам'ятовую своїх снів. Ніколи".

Так ось чому, коли ми говорили про сни вона казала ніби пам'ятає, як була зі мною, проте все одно препитала мене, що саме мені казала. Виходить, що вона мені збрехала, але це все одно нічогсінько мені не пояснює. Щось знову не сходилось. 

— Але зараз же ти пам'ятаєш, той раз, коли ми вперше зустрілись у моїй кімнаті... що ти мені тоді казала? — вона кивнула.

"У снах я маю більшу владу. Тут зберігаються усі мої спогади про минулі життя, — вона зітхнула, — це як закриті фрагменти пам'яті у мозку, які навряд чи колись зможеш відкрити. Мені самій не сняться сни... Моя підсвідомість просто блукає цим виміром і намагається розгадувати ті маленькі фрагменти. А нещодавно я помітила, що можу опинятись у твоїх снах." 

— А сон Малькольма? 

"Я не можу бути в двох місцях одночасно. І те, що снилось Малькольму було чим завгодно, але точно не мною. Можливо, примара дійсно його відволікала від чогось. Я ж тебе захищала. Тому що... хоч я і можу приходити то себе у сни, але ніяк не можу цього контролювати, мене ніби затягує сюди, щойно я відчуваю загрозу" 

Я згадав розповідь мами про те, що вони бачили тієї ночі, цікаво від чого вона намагалась захистити мене. Чи дійсно від самого себе? Можливо, ми все-таки мали шанс поговорити з тим дияволом, якби справжню Джорджію затягло б у сон Малькольма, а не в мій. 

— Але він, на щастя, принаймні лишився б при здоровому ґлузді. Ти ж сама бачила у що він перетворився після того кошмару...