Розділ V

"Малькольм Віллер — зразковий учень, прекрасний син, онук, брат та племінник. Має блискучу репутацію серед однолітків, молодших та старших. Завжди приймає активну участь у художній діяльності школи, не раз виступав на благодійних концертах в актовому залі. Найкращі ролі — дерево, принц, задня частина коня..." Останнє точно тупий жарт, але дякую — я посміявся. Окрім того, що він явно був зарозумілим віслюком, Малькольм ніяк не виділявся серед інших, принаймні для мене. Для вчителів же він був маленьким янголом, святою дитиною, і його завжди ставили у приклад іншим школярам. 

— І ми маємо йому довіряти? — я косо подивився в бік Малькольма, який зараз зіщулившись сидів у вітальні мого дому, доки ми з Джорджію говорили на кухні. Прийти саме до мене це теж була її ідея, на яку я не мав би погоджуватись. — Та він буквально нас переслідував і підслуховував! 

— Ну так, він зробив неправильно, але... Він єдина людина, що здається, розуміє, що відбувається щось не те. Я знаю його багато років, але б ніколи не подумала, що всі ці дивні речі його цікавили чи змогли б взагалі колись зацікавити. Я гадала, що він такий як і всі Простіше кажучи, ми жодного разу з ним і не поговорили нормально за увесь цей час. Але може варто було б?

— Я не знаю навіщо я тебе слухаю, але гаразд, будь по твоєму. Якщо він виявиться ідіотом та зрадником провина повністю буде на тобі, — Джорджія вдячно мені кивнула. Ну так, вона тут головна, і всі важливі рішення приймати їй, та думаю, що і вона так само думає про мене. Тож, ми опинились у замкнутому колі і коли прийде час робити справді важливий вибір... Можливо, Малькольм дійсно не такий жахливий, яким мені здається. Те, що всі навколо його обожнюють дещо дратує мене, тож моя упередженість щодо нього цілком зрозуміла... 

— Народ, ви зараз поводитесь ще дивніше ніж зазвичай... Ви сектанти? — хто б казав, Малькольме. Те, що він підозрював нас у чомусь не мало жодних логічних причин. Хоч в дечому він і був правий, та йому ніхто б не повірив. — То, ви будете мене катувати, а потім вб'єте? 

Я відчув легкий дотик до пелеча, а тоді почув: "А було б класно, погодься". Я глянув на Джорджію. Дивина та й годі. Вона дійсно після всього цього буде мене переконувати, що вона цілком нормальна людина? Чи що я нормальний? Взагалі хоч хтось... Як вона це тільки робить? Вона постійно читала увесь цей час мої думки? Тоді б вона точно відмовилась зі мною спілкуватись першого ж дня, коли я оглядав дівчат у класі і розцінював, з якою б познайомитись першою. Звісно я тоді її не розглядав! Але вона могла б зрозуміти мене неправильно.

— Так і будете мовчати? Тоді я піду, — Малькольм підвівся, щоб піти, але Джорджія штовхнула його на місце. Оце вона може, коли захоче!

— Ти сам напросився з нами, а тепер тікаєш.

— Я ж не думав, що ви сектанти! Мені здавалось, що ви теж, щось відчуваєте... Ну типу, ми союзники. Можливо. 

***

Там, у парку, я ледь втримав Джорджію, щоб вона не побила Малькольма. Так він її роздратував. Та й мене, якщо чесно, але я не звик кидатись одразу з кулаками. Я вмовив Джорджію вислухати його виправдання. Він виглядав таким винуватим, і мені стало його шкода... Як покинутого песика...

— Я саме відбував покарання, як почув, що ви перемовляєтесь про якусь таємницю. Мені спершу просто стало цікаво, з вредності. Мало про що ви там могли говорити. Думав, може врешті у мене буде на вас якийсь компромат. Але ви говорили про такі серйозні речі... Я не втримався, пішов за вами далі, насправді, я й не хотів ховатись, але все одно не гарно з мого боку. Дещо з того, про що ви говорили я відчував на собі. Особливо сни. Страшні сни... — Джорджія схопилась і закрила Малькольму рота. 

— Ходімо, про це ти розкажеш нам в більш безпечному місці. Хтозна, хто може тут ошиватись. Таких цікавих як ти навалом. 

"З Малькольмом щось не те, — доки ми йшли Джорджія подумки розповідала мені, яким він був раніше, і за той день, що мене не було його ніби підмінили. Чи може він врешті показав справжнього себе? Мені оце цікаво в який саме момент між нами з Джорджіє встановився ментальний зв'язок. Чому це раптом ми почали спілкуватись подумки? Що це взагалі за чортівня? 

А тим часом вона продовжувала, міцно тримаючи мою руку, доки Малькольм плентався позаду нас в бік мого дому: "Він ні за що б не вибачався, тому що свято вірить в те, що завжди правий, ні за що не витерпів би те, що його б'ють. Він би вдарив, не мене, щоправда, а тебе. Але найочевидніше з усього: він не став би в'язуватись у цю пригоду. Хіба в нього самого проблем замало. Пішов би ліпше конспект писати."

"Я здогадуюсь, що з ним могло б статись за той час, що мене не було. Ти ж кажеш він розкричався, розізлився чомусь, хоча зазвичай цього не робив... Можливо, це через кошмари?"

***

Мені самому хотілось би вірити у те, що на нас так просто впливають. Це так багато пояснило б! Але чи не дивина, що раптом стільки людей одночасно відчувають щось дивне? Я маю змусити Джорджію говорити, і, можливо, саме розповідь Малькольма допоможе її переконати у тому, що це важливо. 

Малькольм розповів, що першого дня після школи він повернувся додому надто втомленим. Йому здалось це схожим на перші ознаки хвороби: кволість, сонливість, дихати важко... Його здивувало це: зазвичай у його сім'ї рідко хворіли. Мама схиблена на здоровому способі життя: правильне харчування, заняття спортом. І це мало свій вплив — усі були надзвичайно здоровими, і кволість це точно не про жодного члена з сім'ї Віллерів. З медикаментів у них були хіба що вітаміни, а голова починала боліти так, що і на ногах встояти важко було. Молодша сестричка Малькольма Стефі уже якраз була вдома. Побачивши брата в такому стані, вона не на жарт злякалась. Дівчинка зателефонувала усім, кому тільки могла: спершу батькам, бабусі з дідусем, лікарям і навіть сусідці. Сусідка, дуже гарна подруга сімейства, прибігла першою і принесла із собою аптечку. На усі її питання на силу відповідала Стефі, тому що не розуміла, що відбувається, сам Малькольм відповідати був вже не в змозі.