Частина ІІІ

У повній тиші я намагався сконцентруватись на тому, що саме ми намагались відшукати. В мене не було багато речей, які б я міг розкласти на поличках, здебільшого це були шкільні книжки і пара нових, я купив їх, щоб створити хоч якусь ілюзію життя у порожній кімнаті і з часом вона дійсно стала моєю, я вивчив кожен її сантиметр до цього дня. Тож, через якийсь час я все таки помітив дещо зайве, чого тут не мало бути, цим "щось" виявилась газетна вирізка. Мені до голови прийшла страшна думка, а що як до мене ця кімната належала цьому дияволу, як я про себе його називав. Усі ці вирізки належали йому. Я уважно оглянув клаптик паперу у мої руках. Це було фото якось невідомого мені письменника, який підписував книжки. Мама помітила, що я щось знайшов і встала поряд зі мною.

— Це твоє дивне хобі... 

— Я розвовідав вам щось про нього до аварії? — я спитав це машинально, не думаючи про наслідки, тож, зловивши на собі здивований мамин погляд, поспішив якось викрутитись. — Ну, я відчуваю, що через травму голову деякі мої спогади зникли з голови, я не пам'ятаю яке це мало значення для мене, тож припинив це робити, — довелось примкнути ротяку, тому що мама знову багатозначно на мене глянула, вирізка то свіжа, чого це я раптом припинив це робити, але вона вирішила проігнорувати мої останні слова, за що я їй був вельми вдячний. 

— Ні, ти просто забирав прочитані батькові газети до своєї кімнати і після цього міг кілька днів не виходити взагалі. Зазвичай ти робив це увечері будь-якого четверга, а з'являлвся на кухні у неділю вранці. Я розумію, тобі не варто напружуватись, тож я розкажу тобі все, що ти міг би забути, питай, я не вважатиму тебе дивним, обіцяю... Ми усі хвилюємось за тебе.

Аварія стала моїм виправданням майже усюди, хоч я і боявся розпитувати про неї у будь-кого. Так здавалось, ніби інших вона зачепила значно більше ніж мене самого. Коли я згадував про неї чи говорив хоч щось, що стосувалось моєї ніби-то травми вони здригались, намагались уникати цих розмов. Вона зачепила когось іншого, і цим іншим міг би бути той самий диявол. Але я не міг із ним ніяк зустрітись, я розумів це. Він з'явиться лише тоді, коли мене не буде. 

Клаптик газети я кинув на стіл, усі інші я зберігав на дні шафи, боявся їх викидати, мені здавалось, що у них є підказки і, можливо, вони мені колись знадобляться. Коли мама пішла з кімнати, я втомлено впав на ліжко, сховавши обличчя в подушці. Після усіх цих думок голова і правда болить як пошкоджена. Чим дужче я заглиблювався у думки про те, що відбувається, тим далі від них я відходив і під кінець майже забував усе, про що тільки-но думав. Джорджія в чомусь таки мала рацію: люди звикають до усього і вся ця дивина теж стає колись частиною твого життя.

Не зважаючи на якийсь підсвідомий страх, що охоплював мене дедалі міцніше, цієї ночі я все ж намагався заснути, привести свої думки до ладу. Мені б варто було більше хвилюватись за школу: другий навчальний день, а я уже пропускаю його без поважної на те причини. В мене все таки є совість визнати, що почував я себе не так вже й погано, та й моя цікавість тягла мене до того місця. Якщо всі ці дива і не пов'язані зі школою, там я міг би перестати про це думати... Схоже, це так і працює: перестаєш про щось думати і воно мимохіть тебе відпускає. Для того, щоб жити спокійне життя цього насправді достатньо. І мені б хотілось поринути у нього. У спокій, у відчуття захищенності, що все добре, що я свій. Хай мене і так вже сприймають за рідного, але я сам почувась чужим, зайняв чиєсь місце і маю цьому радіти... 

 

— Ой, вчора таке відбулось, як розкажу — очманієш! — ми зустрілись із Джорджією лише на перерві у їдальні, тому що перші уроки їй довелось пропустити з якихось сімейних причин. Ми вже обговорили якісь загальні питання по типу як там в кого справи, та я все ніяк не наважувався розказати їй про те, що бачив уві сні. Вона весело щебетала мені про те, що відбувалось учора, коли я був відсутній. — Малькольм вчора заслужив третю жовту карту, уявляєш! Зазвичай він поводиться як зразковий учень, за всі роки, що я його знаю він отримав лише три повноцінні покарання і кілька поблажливих, не надто суворих. З ним так поводяться бо він, бачте, хороший. А вчора... вчора він як оскаженів! Сидить на уроці дивиться у вікно, а вчителька це помітила, ну і давай: "що ти ґав ловиш, на уроці не цікаво... бла бла бла, а ну розкажи нам це, розкажи те..." а він мовчить... Вона другий раз — він ну ніяк не реагує. І тільки коли вона от прямо отак, як я зараз коло тебе сиджу, підійшла, він підчскочив, розкричався, сказав, що ніде в цьому світі йому спокою нема, навколо усі цілковиті придурки та лицеміри і сто років він таких як ми не знав би... Ось, так йому за таке вчителька прямо перед всіма ляпаса влупила. Ну і її до директора повели разом з Малькольмом... Що далі було я не знаю, бо вже не бачила і не чула, але сьогодні бачила Малькольма у коридорі, він підлогу мив... Ось, ну якось так. Смішно ж, правда? Ніколи його таким не бачила. Дивно навіть.

Так, дивина. Я навіть порадів, що це трапилось тоді, коли мене не було. Не такий вже я і фанат усіляких видовищ подібного плану. Та хоч я і не знаю Малькольма до пуття, але через те, що перше вражання про нього в мене було не дуже, я б потішився, якби побачив його зі шваброю у руках. 

— Він наче і після уроків повинен лишитись у коридорах стіни мити... 

— І ти пропонуєш піти над ним позловтішатись? — Джоржія ніяково посміхнулась, між ними, схоже, величезна кішечка пробігла, але мене ж це ніяк не стосувалось... — Давай краще підемо десь в інше місце, мені потрібно з тобою про дещо поговорити, це дуже важливо і нам не потрібні зайві вуха. 

 

— Ти весь день як на ножах, не подобається мені це все, — я покірно слідував за Джорджією у тихе місце, яке вона обіцяла мені показати, і вислуховував її гучні протести стосовно будь-чого таємничого. 

— Це напряму стосується тебе, — відрізав я, — але будь ласочка, давай дійдемо і лише там я розкажу тобі усе по порядку. Мені моторошно говорити в цих стінах.