Частина ІІ

Джорджія зустріла мене після уроку біології, на який вона так і не зв'явилась з якихось причин, біля дверей і одразу ж відвела вбік, щоб нікому не заважати.

— Ух, сподіваюсь цей урок минув для тебе добре, стара Рубенг іноді буває занадто жорстокою. Ще жодному не вдалось висидіти хоч урок з нею і не отримати попередження, — вона здригнулась, — в нашій школі попередження — це картка жовтого кольору, якщо ти отримаєш три таких тебе неодмінно чекатиме покарання. А їх легко можна назбирати всього за один урок в Рубенг!

Я ніяково простягнув Джорджії жовту картку. Вона скривилась. Тоді я дістав ще одну...

— Боже, ну ти і даєш... Як? — я лишень знизав плечима.

Як і на першому уроці я зовсім не знав куди я можу сідати, а куди ні, тож побачивши вільне місце коло Малькольма, знову, я вирішив, що сяду біля нього, вважаючи, що нічого не трапиться. Натомість перш ніж я встиг щось утнути він засунув стільця під парту, навіть не глянувши у мій бік. Вчительки у кабінеті ще не було.

— Агов, твій батько купив цю школу? — я з викликом глянув Малькольму прямо у вічі. — Інакше чому ти поводишся як придурок? Постав стілець на місце і перепроси. Будь ласка... Послухай, я не прийшов сюди наживати собі ворогів, я прийшов просто вчитись, тож... давай уживатись якось мирно?

Та він, ні слова не сказавши, розвернувся і втупився у відкритий підручник. Доволі неприємно. Пам'ятаючи уроки з дитинства, які мені проводила моя рідна мама, я ніколи першим не йшов на конфлікт. В батька я вдався дещо імпульсивним, але при величезному бажанні свій характер можна якось приструнити. Схоже, Малькольм не мав таких гарних вчителів як я. Мабуть, він і справді ріс розбещеною дитиною. Або ж жарт не жарт — його батько дійсно купив цю школу? Я огледів натовп однокласників, що зібрався навколо нас, схоже в очікуванні побачити бійку. Якраз у той момент з'явилась вчителька. Без пояснень вона кожному у руки впихнула жовті клаптики картону і веліла розсажуватись по місцях. Мені довелось зайняти місце Джорджії, сподіваюсь вона не образиться.

— А другу ти як отримав?

— А другу вже за свої знання... Точніше їх відсутність. Переживаючи наслідки аварії, —  збрехав я, бо принаймні на моїй пам'яті жодних аварій, проте не думаю, що це далеко від правди, — я не мав змоги навчатись. Мені ось що цікаво... Звідки в неї стільки картону на ці картки?

За обідом мені увесь час здавалось ніби хтось дивиться мені у спину, але коли я обертався там був лише порожній стіл. Невже в мене така страшна травма голови, що породжує у моїй уяві галюцінації? Джорджія мовчки їла свою порцію, лише з підозрою поглядуючи на мене.

— Навіть не спитаєш? — не витримав я її дивних поглядів. Дівчина ледь не вдавилась від несподіванки.

— Ні, бо я відчувала теж саме. Коли я поділалась цими страхами зі своєю колишньою однокласницею, яка вже тут не навчається, вона посміялася з мене. Всі, хто тут навчається з першого класу, раніше тут навіть існував підготовчий клас, але з тих хто у ньому навчався тут вже нікого нема, вони ніби не помічають нічого дивного. Їх ніби готують до всього, що може тут трапитись...

— А що на твою думку тут відбувається?

— Слухай, я думаю, що будь яке місце у цій школі не надто підходить для таких розмов... Мене аж мороз по шкірі пробирає, коли я хоч на хвильку задумуюсь про усі дивацтва цього закладу. Але якщо про це не думати, то все впорядку. Давай доїдай швидше і ходімо, у нас хімія.

Розмова з Джорджією не давала мені спокою до кінця навчально дня. Я виходив кілька разів під час уроків, ніби-то до туалетів, а сам з осторогою ходив туди-сюди коридорами, пальцями ощупуючи стіни. Нічого дивного, стіни як стіни, холодні й місцями потріскані і шершаві. Вони кілька разів пофарбовані, це особливо помітно на тріщинах, деінде під синьою фарбою пролазить зелена.

Після останнього уроку я намагався знайти Джорджію, щоб закінчити почату у їдальні розмову, тому що під час уроків нам так і не вдалось поговорити. Після літератури вона, не записавши домашнього завдання, перша покинула кабінет і десь запропастилась. Неначе так і відчувала, що я намагатимусь з нею поговорити. Трохи походивши по коридорах в їх пошуках, я швидко облишив цю справу, знаходитись тут самому було лячно, тим більше батько вже чекав мене біля виходу.

— Як перший день у школі? — запитав він, поки ми йшли до машини.

— Я не знаю, — намагаючись бути якомога чеснішим, відказав я. Це було частково правдою. Я й не знав, що думати, і чи варто думати взагалі. Джорджія казала, що відчувала щось подібне у минулому часі, отже, напевно, це дивне химерне відчуття вже минулось. — Ніби непогано, просто я дещо перенервував.

— Ти ніби виглядаєш спокійним, — батько поклав свою руку мені на лоба, — в тебе хворобливий рум'янець, як будемо вдома поміряй темпаратуру.

Я кивнув. Можливо, на мені так позначився стрес, або ж я, як дурник, просто захворів на першому тижні школи.  Коли ми повернулись додому я зробив усе, як сказав батько. Температура навпаки була низька, що було не дивно, відчувалась така слабкість, що я ледь міг встояти на ногах. Я вийшов на кухню випити ліків. Батьки сиділи за столом — обідали. Мама запросила мене поїсти з ними, але я відмовився, спираючись на погане самопочуття. Повернувшись до кімнати, я приліг на ліжко, просто полежати, але прокинувся уже наступного дня...

Хтось легенького торкнувся мого плеча. Я лежав закутаний у ковдру, з якої ледь зміг виплутатись. Поруч з моїм ліжком стояла Джорджія: неприродньо бліда, на її обличчі не було її світлої сонячної посмішки, яка і виділяла її з-поміж інших сірих тіней, які звались людьми. Дівчина як і я була закутана у ковдру і її погляд був направлений десь поза мою спину. Я вщипнув себе і нічого після цього не відчув. Виходить ці щипки і прада щось означають. Врешті я зрозумів, що ми спимо. Як я, так і вона. Адже насправді її немає зараз тут, вона виглядає як безтілесний привид! Так лячно... Я відповз подалі від неї, але вона знову простягнула свою руку у мій бік. Сплячі люди виглядають химерно, її свідомість не тут, а тіло — частина мого сну. Я спробував заговорити до неї, та з мого рота не вийшло ані слова. Вона підійшла ближче, таки дісталась і торкнулась.