розділ 24

Аліна

Думала, що сьогодні відісплюсь на славу. Ще й така гарна компанія з'явилася в моєму ліжку. Та де там! Крізь сон чую дверний дзвінок. Наш під'їзд скоро просто стане прохідним домом. Неохоче повертаюсь на бік, бачу — Стас спить. Сама вилізаю з ліжка, накидаю на себе халат. Іду відчиняти двері, перед тим заглядаю у дверне вічко. І застигаю від несподіванки.

Рвучко повертаюсь у спальню і буджу Плутара. Поки він потирає очі, я бігаю по кімнаті і збираю його речі, все кидаю перед ним.

- Одягайся. Швидко. - прикрикнула на нього.

- Сонечко, що сталось. Невже я такий поганий вночі був, що ти в мені розчарувалася? - жартівник мені знайшовся.

- Одягайся кажу, і тихіше говори, там мама за дверима.

- То й що? - здається до чоловіка, ще важливість цієї події не одразу доходить.

- Як що? Якщо ти зараз не одягнешся і не сховаєшся? То думаю вона спустить тебе з балкона.

- Ти не казала батькам, що ми знову разом?

- Коли я мала встигнути? Я, навіть, не казала, що ти в місто приїхав, не те, що пустила тебе у своє життя? Ховайся.

- Це смішно, Аліна. Куди ховатися? Поговоримо. - за цей час, Стас одягнув штани та вже застібав ґудзики на сорочці.

 Я збігала в коридор, на всякий випадок, ще раз заглянула у вічко. Засада. Мама на місці. Взяла черевики чоловіка. І вже чую, як мій телефон грає мелодією, що поставила на дзвінок від мами Скрябін "Мам".

Стас непомітно підходить до мене з заду.

- Не хвилюйся. З чого така паніка? - та все ж голос не підіймає, говорить пошепки. - Ти вже доросла, тобі через тиждень 28 років виповниться. А бігаєш по хаті, як школярка.

- Це ж МАМА! - не можу, зараз, знайти більших аргументів.

- Я не буду ховатися. Можливо, і краще, що я зараз тут з тобою. Будемо разом діставати втик. - і дивиться на мене з такою надією.  - Ну годі! Іди відкривай двері, не гарно заставляти матір чекати. І черевики постав на місце.

Набираю повні груди повітря, повільно видихаю, наче, перед стрибком у прірву. Відчиняю двері. Зустрічаюся поглядом з мамою, та посміхається та збиває виклик, і ставить телефон у сумку.

- Чого так довго. Ти що ще спала? - заходить до квартири, поцілувавши мене в щічку, стала роздягатися. - О-о-о, бучу ти не одна, а я так без попередження. - зніяковіла мама, мабуть, натрапила на чоловіче взуття, і зробила правильні висновки. Та швидко взяла себе в руки. - Ну нарешті, я вже і не чекала, що ти когось собі знайдеш. Все тобі було не те. Ну знайом, оскільки, пощастило мені на нього натрапити.

- Добрий день, Марто Сергіївно! - вийшов із кухні Станіслав. - заходьте я вже готую для нас каву.

- Не може бути. - добре що мама не перехрестилася, бо погляд в неї став, ніби, примару побачила.

Та цей шок мама переживала не довго.

- Ах ти, лаботрясе. Ти як сюди дорогу знайшов? - і рушила до Плутара замахуючись сумочкою, щоб його вдарити.

Я побігла Стасу на виручку, і щоб забрати мамин бойовий снаряд. І тут же попала під роздачу.

- А ти як його на поріг пустила? Стільки хлопців гарних якомога далі посилала, а цього до хати знов привела? - з величезним обуренням почала мама до мене. І тут же до Стаса —  Ану, вимітайся звідси, нема чого моїй донці голову морочити.

- Мам, ну ти чого? - намагаюся хоч якось її заспокоїти

- Обіцяю більше ображати Аліну не буду. Молодий був ще дурний. - намагається, хоч, якось виправдатись Плутар.

Приблизно, на таку реакцію я і чекала від мами. Тато більш стриманіший в цьому плані. І дозволяє мені самостійно шишки набивати. Та я і маму розумію, якби мою дитину так образили, то також, тому зраднику надавала б. А інакше, як зрада, вчинок Станіслава в нашій сім'ї не розглядався.

- Ти мені не розповідай, це вона була молода і дурна. Голову від тебе втратила, ще дев'ятнадцяти їй не було, як побігла жити до тебе. А ти що? Відмовився від неї.

- Я не знав як правильно вчинити.

- Поговорити треба було. - мама починає остигати. Та їх діалог мені здався доволі цікавим. Мама бачила більше ніж я. І наступна її фраза переконує мене в тому.

- Щось дуже довго добирався назад. Воно хоч варте того було?

- Ні. Ніскілечки.

- Ото ж бо.

- Мам, я чогось не розумію? Це все? - щось дуже легко все пройшло.

- Донечко, невже ти думаєш, що якби він тебе не любив ми з батьком так легко відпустили тебе з дому? В неповні 19?

- І за те, що не потягнув тебе з собою, ми були дуже вдячні.

- Але, ти жодного разу не сказала мені цього.

- Спочатку я була впевнена, що за кілька місяців Стас уже дасть про себе знати. Але не хотіла подавати надію, тому свої припущення тримала при собі. Та коли пройшов вже рік, зрозуміла, що він або попав добряче, або вже не має сміливості повернутись.

Ох така відповідь була для мене шоком. Кого-кого, а маму захисником Стаса я, ніяк, не бачила. І думаю, що в той період, я і не слухала б нікого. Бо в голові відлунням звучали слова "я ніколи не казав, що кохаю".

- Я ніскілечки, цього дурня не виправдовую. - впізнаю маму.

Стас зробив нам усім каву, та поставив чашки на столі у кухні, мамі двічі запрошення робити не потрібно було.

- Ну? Розказуй, як пробився сюди? - це мама вже за Стаса взялася.

- Як-як, з боєм, криком, терпінням і хитрістю.

- Терпінням і хитрістю? Це вже щось новеньке. - кепкує мама. В цей момент звучить дзвінок, цього разу — домофон.

- Що ж це за ранок такий? - не стримуючись відповідаю я.

- Це вже не ранок, доню. Обід на носі.

- Точно! - підривається Стас, — Я ж нам обід замовляв в ресторані, мабуть, кур'єр з замовленням. Зараз швиденько збігаю, поїмо. - і зникає у дверях.

- А ти пішла б щось вдягнула! Ходиш тут. - договорювати мамі не потрібно, я вже зачервонілась.

 Побігла, одягнути щось більш суттєвіше, ніж тонкий халат на голе тіло. Мені ж було не до того. Я думала, як то Плутара від мами сховати.