розділ 22

Cтас

Кожного разу, як цілую її, обіймаю, пригортаю, мені не віриться, що вона в моїх руках, справжня. Весь час, здається, що це всього лише сон, міраж, недосяжна мрія. А снів, з її участю, я надивився. І те, що підпустила мене до себе, що цілує у відповідь, що обіймає та горнеться, неймовірна насолода. Досі, не можу повірити у своє щастя. Боюся, що однієї миті проснуся, і зрозумію, що усе не по-справжньому.

Не можу повірити, що змогла пробачити. Не знаю, чи на її місці зумів би так. Та, мабуть, зміг би, адже я її кохаю.

Хоча, вона ще жодного разу не сказала, що кохає. Можливо, через це, омріяне щастя, відчувається мені таким хитким. Бо коли я говорив, що кохаю, вона просто тягнулася за поцілунком, так жодного разу не промовила ці важливі слова. Це, наче, покарання, за те, що свого часу, вчасно не казав їх сам, що тримав до останнього, а вкінці наголосив, що жодного разу не дав знати, що кохаю... ось тепер, маю надію, що в Аліни більше благородства, ніж в мене. Що зможе, пробачити по справжньому, заради нашого майбутнього.

Сьогодні, знову, намагалася опустити мене  з небес на землю. В принципі, вона права, в плані пліток, завжди злодійську частину бере на себе жінка, не залежно, хто обговорює, чи жінки, чи чоловіки. Якби, не знав ситуацію із середини, то і сам би міг повірити, як тяжко Аліні було мене звабити, як я сильно відбивався, а вона, задавшись ціллю, не спускала з мене ока. Вже і з Максимом пустили чутки, що нас з Білановою зв'язувала дружба ще з університету. Та де мам.

Розумію, що людьми часто керує заздрість, але ж, здоровий глузд ще ніхто не відмінював. Та і Аліна все-таки молодець, тримається. Бачу, що для неї це неабияке випробування, ще вчорашні вдавані приятелі, за твоєю спиною, називають тебе останніми словами. Ігнорувати це, маючи, такий характер, як Аліна, важко. Дивно, що ще бійки в офісі не було.

І, в цьому, на жаль, винен мій егоїзм. Бо спочатку, навіть, не хотілося думати, про такі дурниці, як етикет на робочому місці. І, на диво, Макс, також не зробив мені зауваження.

Цього вечора, ми підсумовуємо нашу роботу в цьому місті. І, в понеділок, будемо прощатися та повертатися в Київ. Сподіваюся, Аліна, швидко закінчить свої справи тут і переїде до мене.

Ми, якось на ейфорії відновлення наших відносин, забули обговорити таку маленьку деталь, що проживаємо в різних містах. І як далі вони повинні розвиватися. Я, особисто вже уявляю, як би це могло бути. Тільки, не встиг поділитися своїми планами з коханою. Зараз, знову отримаю за те, що дотягнув до останнього моменту.

Та ми з партнерами, якраз, активно працюємо над розвитком нашого заводу в Києві. І туди мали, уже, привезти нове обладнання, і мені потрібно бути там, щоб проконтролювати, як його будуть встановлювати  вводити в експлуатацію.

Аліна, за той час, що я буду дуже зайнятий, підшукала б нам іншу квартиру, якраз облаштувалася б. Потім би подумали і про її роботу, чи буде якась вакансія у нас, чи десь на стороні. В неї непоганий досвід, та і Таня дасть гарні характеристики, з якими вона не матиме проблем де-небудь влаштуватись за своєю спеціальністю.

На поверсі стало відчутно тихіше. Дається в знаки, те що жіноча частина нашого колективу, покинула свої робочі місця раніше. Я б також, із задоволенням уже був в іншому місці, а не в котре переглядав ті самі документи, що б впевнитись, що ми усе залишаємо завершеним, на даному етапі.

Максим, уже кілька днів, не заглиблюється в справи цього підприємства, а веде переговори з київськими партнерами. І горить бажанням, як найшвидше поїхати до дому. Можливо, він так не спішив би, якби в нас не було так багато невирішених завдань з київськими постачальниками та замовниками.

Думаю, нас хотіли легенько, без шуму, прибрати з ринку. Для такого молодого підприємства втрата авторитету, могла б позначитися дуже згубно. А, вчасно не відвантажена продукція, це і є велика помилка. Ніхто не розбирався в чому справа. Не виконали зобов'язань, що взяли на себе — все, це ганьба, не кажучи про штрафи, по договорах.

- Ну, що? Ти вже готовий відзначити свою роботу тут? - відвертає мою увагу Макс від чергового документу.

- Так. Не проти і розслабитись. А ти вже, мабуть, не можеш дочекатися, коли сядеш в авто, та поїдеш в напрямку столиці? - не втрачаю шанс покепкувати з друга, бо по його поведінці може здатися, що він дійсно вважає Івано-Франківськ провінційним містечком, в якому не має чим зайнятися. Хоча, це зовсім не так.

- Ти ж знаєш. Іншим разом, я б залюбки тут провів більше часу. Коли б кожного разу не потрібно було б відриватися на роботу. А так, я навіть не відчув ту атмосферу спокійного міста, бо був  тут тільки на половину.

- Вірю. Думаю, що скоро, зможеш повернутися сюди уже з меншим робочим навантаженням. - сміюсь з друга. - Або без нього взагалі.

- А ти що? Вже говорив з Аліною про переїзд? - б'є по болючому.

- Та ні. Якось не до цього було.

- Ну так, хто б думав про нагальні проблеми, якщо і так є чим зайнятися?! - по доброму, кепкує з нас Максим.

- Не заперечую. Ти б на моєму місці також забув, про такі дрібниці.

- Не забув би. Бо на твоєму місці ніколи не був, та й не буду. - мовчу. Я вже не з тих, хто всіх підряд буде переконувати у своїй правоті.

Мені пощастило, я знайшов своє кохання, не боюся визнавати свої почуття. Інші ж, типу Максима, мабуть, навіть коли його зустрінуть, то не зрозуміють, що це таке і пройдуть повз. Бо вже давно, в голові у нього закладено, що це зайвий клопіт, котрий потрібно уникнути.

- То, може і нам не завадило б причепуритись? - в друга дивлюсь настрій до святкування, таки, є. Помічає, моє здивований вираз на лиці. - А що, ми не погано попрацювали, можна й відпочити, трохи?

- Ти правий! То їдемо? Нам, ще Аліну забрати треба буде.

- Так, я можу на таксі поїхати? -  говорить мені друг.

- Не треба. Якщо ти поїдеш з нами, в мене не з'явиться думки затримати її в дома. В минулому, в нас кілька раз так зривалися побачення.