розділ 20

Максим попрощався і поїхав в готель, ми ж рушили пішки. Увечері було, уже, достатньо прохолодно, та про це, не дуже, і думалось. Станіслав не обіймав мене, тільки обгорнув мою руку своєю теплою долонею. Я ж просто насолоджувалася моментом.

Ніби, на перше побачення пішла. Вже і забула, що хотіла йому щось важливе розказати. Замріялась, одним словом. Та на те нас і двоє, щоб інший не забував.

Довго його це їло, мабуть. Що вирішив зіпсувати такий романтичний момент.

- Аліна, не знаю, що ти собі думаєш? Але, я гратися не збираюся, і ділити тебе з іншим, також. Якщо, ти приймаєш мене, то відпускаєш його.

Хотіла б пожартувати, і покепкувати трохи з нього. Але, уявила, як би почувала себе на його місці. Тому постаралася швидше все прояснити.

- Тобі не має чого хвилюватися. Так. Ми з Богданом товаришуємо. Доволі тривалий час. І побачення в нас було тільки одне, свідком якого ти і був.

- І як?

- Що як? - не можу втриматись, раніше ревнувала тільки я. Тому зараз насолоджуюсь моментом.

- Як побачення? Сподобалось? Мені тепер чекати, кого ж ти з нас вибереш?

- Не перекручуй. Ми зрозуміли свою помилку, те що дружбу вирішили піднести до любові. Нічого тобі не загрожує.

- Ти впевнена?

Зупиняється, повертається в мою сторону і пильно дивиться в очі.

- Я б, дуже, хотіла бути впевненою. Але, чесно, признаюся, легко в нас не буде. Мені важко тобі довіритись, і, зараз, я переломлюю себе. Крок за кроком.

- Ясно. - мовчить...повільно рушає далі.

Йду за ним, він же веде мене за руку.

- Я не догадувався, що ти усе так сприймеш. Думав, ти на мене всіх собак спустиш, почнеш ненавидіти. Про те, що ти почнеш копатися в собі, мені і на думку не спало. Вибач мені, якщо зможеш.

- Звичайно, я вибачила. Якби було по іншому, то мене тут не було. Просто, довіритись важче. І на це потрібний час і твоє терпіння.

- Я стараюся. 

- Бачу. І ціную це. - знову між нами з'являється тишина.

Я насолоджуюсь такими моментами. Мені зручно мовчати з ним. Йдемо порожньою вулицею, одні ліхтарі освітлюють тротуари і дороги... жаль, зірок зовсім не видно. Мабуть, не за горами вересневі дощі.

- Розкажеш, як подружилась з Танею? Ви дуже різні. - розумію, що запитує, бо йому справді цікаво, а не просто так, щоб вуха забити.

- Та, нічого і розповідати. Все, якось, само по собі сталось. Але здається після першого спільного корпоративу, коли їхати додому збирались. В одне таксі сіли, і поїхали до неї подовжити свято. - посміхаюсь, бо, саме тоді, ми почали вивалювати одна на одну свої переживання. А потім, нам нічого не залишалося, як потоваришувати.

- Я радий, що у тебе з'явилася справжня подруга. Бо після тієї історії з Оксаною, ти, так, і ні з ким не здружилася.

- Та чому? Ми ж гуляли з твоїми колегами.

- Хочеш сказати, що ти з Богданом від тоді зв'язок підтримуєш?

- Та ні, я не про те. - хотіла пояснити, та він мене знову перебив.

- Я не про те, з ким ми тоді спілкувались. В тебе тоді не було нікого з ким могла б поділитися своїми переживаннями.

- Не могла довіритись нікому, та і не було відповідної людини поряд. І в мене був ти.

Ми уже вийшли на мою вулицю, ще трохи і пора прощатися.

- А ти як? Максим тільки твій партнер, чи можеш назвати другом.

- Навіть не знаю. Він багато про мене знає, впевнений, що не підведе. Але другом назвати його важко. Я сам став не дуже товариський, та і Максим такий самий.

- Якесь нудне в тебе життя стало. Раніше так не було.

- Ми ніби помінялися місцями. - обіймає мене за плечі і притягує до себе. - Тепер у тебе є близькі друзі. А в мене є ти.

- Є? - перепитую, бо і самій не віриться, що ми ведемо цю розмову.

- Це ти мені скажи. Ти ж не будеш грати моїми почуттями?

- Ти правий, було б не справедливо. Давати тобі надію, а потім відмовитись від своїх слів.

- То не відмовляйся. Скажи це. Ти в мене є?

- Так.

Ці слова я говорю, уже, підходячи до свого під'їзду. Стас, не залишається на вулиці, а підіймається зі мною на мій поверх.

- Попереджаю, запрошувати тебе до себе не буду.

- Знаю, та це не заважає цілувати тебе перед дверима. Так?

Не встигаю відповісти, як його губи уже накривають мої, а руки міцно притискають до себе. Не залишаюсь байдужою, спритно просовую одну руку під куртку обіймаючи Стаса за талію, а другою зариваюсь у його волосся. Цілую так, щоб пам'ятав. І щоб сама не забула. Коли вже не вистачає повітря, і ще трохи обоє забудемо, що вирішили не спішити, відриваємось один від одного.

Та розумію, ще кілька таких моментів, і всі нитки терпіння порвуться. Тулюсь до нього, вдихаю його аромат. Не хочу покидати його обіймів. Чекаю, коли ця гарячка з тіла пройде, та, мабуть, потрібно спочатку ліквідувати її причину.

- Тобі варто іти. Нам рано вставати.

- Так. Бо ще трохи і я, таки почну напрошуватись переночувати в тебе. - цілує ніжно мене в ніс.

Відриваюсь від нього, відчиняю замок та заходжу у квартиру. Посміхаюсь, та передаю повітряний цілунок. Як раніше. Закриваюсь із середини.

 Тоді крізь двері чую "Добраніч".