розділ 18

Наступного дня, я приділила більше уваги своїй зовнішності, ніж зазвичай. Чомусь, захотілося виглядати на всі 100. Хоча, перед, тим думала одягати, щось простіше, в чому легше втікати від наполегливих кавалерів. Та вирішила, що втікати нікуди не буду. Та й взагалі пора припинити ці дитячі ігри.

Чого мордувати себе? Мені приємна його увага. Поряд із ним я відчуваю себе жінкою, привабливою і бажаною. Чому б не насолодитись цим моментом, поки він є?

Можливо, це буде найкращий варіант, з тих що мені думались. Плисти за течією, а далі буде, що буде.

В житті є багато сюрпризів, не завжди приємних. То що? Сісти і чекати, коли ж то, твоє лихо прийде за тобою? Нічого не можна знати напевне. Але я ж перевиховала себе. І дала собі слово, не боятися труднощів. А якщо, я знову помилюсь? ну що ж. Ще раз пройдусь по колу побитою собакою із розшматованим серцем. А потім усе заживе, тільки шрами залишаться.

Та все ж, перш ніж Станіслав дізнається, що я думаю, про можливість наших стосунків, хочу поводити його за носа. Провести урок. Так. У виховних цілях. Не можна просто відхреститись від почуттів, зробити коханій людині боляче, а потім прийти, ніби, нічого не сталось, і продовжити з того місця, на котрому закінчив.

Приїхала до офісу, майже, з запізненням. А роботи все ще, дуже багато, і її ніхто не скасовував. Забігаю до кабінету, навіть, не знімаючи верхній одяг, нахиляюсь перед столом, з протилежної від мого крісла сторони, щоб запустити комп'ютер по швидше. Встигла натиснути кнопку, коли відчула, широкі чоловічі долоні на своїй талії.

Та не встигла налякатись, як знайомий голос низькими нотами заспокоїв.

- Не бійся, це всього лише я. - випрямляюсь і повертаюсь до нього обличчям.

- Ти що тут робиш? - не можу сказати, що мені неприємно, просто трохи ніяково.

- Хотів привітатися з тобою! Як і вчора. - злегка посміхається та розглядає моє обличчя, зупиняючи свій погляд на моїх губах. - Та ти вирішила мене здивувати.

- Я не для тебе старалася. - розумію, що Стас оцінив мої вправи над столом, не втому сенсі, що я.

- Та знаю. Ну і де мій привіт. - тепер я не можу втриматись від того, щоб не роздивитися його, якщо вже є така нагода.

Стоїть, так, близько, той же, знайомий, аромат, ті ж, сильні, руки, що обіймають міцно. Не задумуючись, запускаю свої руки йому під піджак, обвиваю талію і тягнусь за своїм поцілунком-привітанням.

Здається Станіслав не чекав від мене такого. Бо перший момент, стояв нерухомо, не відповідаючи на мій цілунок. Та все ж, губи стали м'якими, і він швидко перейняв ініціативу на себе. Так краще. Завжди любила йти за ним, рідко могла проявити ініціативу.

Наш поцілунок набирав обертів уже, не на жарт. Таки, погана ідея, грати в такі ігри на роботі. Ставлю долоні йому на груди, і легенько впираюсь, щоб перервати поцілунок. Одразу не виходить, бо закінчувати його не хочу ні я, ні він. Та все ж відриваюсь від його губ. Вирівнюю дихання, та погляд підняти не наважуюсь. Сама здивована від свого вчинку.

- І тобі доброго ранку, Аліно. - порушує тишу Плутар.

Мимоволі, підіймаю голову та зустрічаюся з ним поглядами, в  цей момент він знову мене цілує, легко, ніжно, не нав'язуючи мені свою пристрасть, хоча з моєї сторони її також достатньо. Відпускає. Не хочу, але відходжу в сторону, обминаю стіл і сідаю у своє крісло.

Що казати не знаю. Ніби, і не чужі люди, і нічого надзвичайного не сталось, але є певна нервовість і невизначеність. Відчуваю, що він дивиться на мене, та відваги зустріти погляд немає, то ж, рівно дивлюсь в монітор комп'ютера.

- Гарного робочого дня. - пробує почати діалог, та я, як мале дівчисько уникаю розмови, злегка кивнувши.

Смішно трохи, тільки зранку, давала собі настанови, що доросла, що сильна, що хай буде, що буде. Тільки, зараз, із ним, абсолютно, себе не впізнаю.

Та я, так не ніяковіла, коли ми тільки почали зустрічатися. Що, абсолютно, ніякого досвіду в стосунках не мала.

Станіслав залишається на місці, чекає коли я вже видавлю із себе хоча б щось. Набираюся сміливості, підіймаю очі і вперто дивлюсь на нього, намагаючись не видати своїх почуттів, і тієї розгубленості, що мною заволоділа.

Та його погляд ясний, ніжний. Немає відтінків перемоги чи насмішки. Дає мені час, обдумати ситуацію.

- Повечеряємо разом? Коли скажеш, я не спішу тебе.

- Добре. Вибач, роботи багато. Начальство в мене строге. - намагаюсь пожартувати і закінчити цю ранкову зустріч.

- Не буду відволікати. Що б у тебе з ним (начальством) не було проблем. - підморгує мені та виходить за двері.

Розслаблюю плечі та спираюсь на спинку крісла. На губах, мимоволі, з'являється мрійлива посмішка. Так приємно йти за своїми бажаннями. І нічого надзвичайного не сталося. Тільки настрій піднявся.

Та і Станіслав, приємно здивував, що не тішився перемогою. А дав мені час усвідомити, те що відбулось. Раніше він так би не поступив, одразу кував би залізо поки гаряче. Все-таки, ці роки нарізно, відчутно, показали, що все змінюється і нічого не стоїть на місці. Що ми, також, стали інші. І наші характери перетерпіли великих змін.

В сумочці дзвонить мій телефон, відповісти на дзвінок не встигаю. Та слідом приходить повідомлення від Тані, з пропозицією відсвяткувати її підвищення, в якомусь барі чи кафе. Швидко відповідаю, що підтримую, бо і сама хочу поділитися новинами.