розділ 11

В голові повна розруха, в почуттях хаос. Нічого не розумію... Приїхав, тут, на мою голову. Не можу сказати, що до його приїзду, в мене було все в шоколаді. Зате спокійно.

Чому? Чому він викликає в мене такий вир емоцій.?! Я плутаюся від простих питань. Наче хочу, щоб він уже звалив у свій Київ, наче хочу, щоб залишився. Хочу, щоб був поряд і обіймав, та розповідав, як потрібна йому. З іншого боку, хочу, щоб не нагадував, навіть, про наше спільне минуле, не розривав старі рани.

Зараз нагадую собі школярку, якій подобається хлопець, але, коли він запрошує її на побачення вона йому відмовляє. Чому? Бо треба мати трохи розуму. І знати, і розуміти, що ти хочеш і що тобі потрібно.

От і я зараз. Абсолютно нічого НЕ РОЗУМІЮ. І, абсолютно, точно, не знаю, що мені потрібно і чого я бажаю. 

Окрім, того, що бути в обіймах Плутара було неймовірно добре. Я, ніби, повернулася додому після тривалої подорожі.

 І хочеться, і колеться.

Можливо, треба, просто, дати собі час? Або попробувати не заморочуватись. І, надалі, плисти за течією. Оскільки, як я бачу, нічого прогнозувати мені вдається. Усе, що я вважала вирішеним і сталим, руйнується на очах.

Сама ж думала, що почуття до Стаса давно себе вижили і залишились в минулому. Як видно, це не зовсім правда, інакше він не зумів би вивести мене на емоції, не зміг би пробудити в мені бажання. А воно було. Цього я не сплутаю ні з чим. Оскільки, давно мріяла, щоб моє тіло трохи реагувало на чоловіків, з якими спілкувалась. А воно, он, яке?! безсовісне...

Ну нічого...Щось придумаємо. Єдине, що знаю точно — це те, що разом нам більше не бути. Я не зможу...По одній простій причині. Я не можу йому довіряти. Кожного разу буду чекати, коли він знову плюне на мене і мої почуття, і піде влаштовувати своє життя без мене.

Так що, щоб Плутар не думав собі і які плани не будував. Обломиться йому усе.

А от для тіла можливо зробимо свято, і розведемо старого друга Стасика на короткий службовий романчик.

* * *

Стас

Голова болить, наче, вчора я не коньяк глушив, а бився нею об стіну з метою її пробити (пробити стіну, не голову). А чого я так набрався? Мабуть, за першим ковтком, просто послідували інші...засмакував, так сказати. Бо причини, як такої і не було.

Звичайно, Аліна не кинеться до мене тільки но я її пальчиком поманю. Сам би так не поступив, на її місці. І, хоча, до мене вона завжди ставилась добре, і часто йшла мені на зустріч. То зі сторонніми, так ніколи не поводилась. В ній завжди був стрижень, їй не треба було його нарощувати, за час, що ми не бачились.

Тільки, от тепер, я також для неї чужа людина, якій вона нічого не винна. А отже, поступатись і шукати компромісів вона не буде.

Треба добряче пометикувати, як запевнити, що я змінився. І цього разу поставлю "нас" на перше місце. Одних слів буде не достатньо, та й хто в теперішній час вірить словам.

Квіти. Почнемо з них. І звичайно текст з вибаченнями. Можливо, записку прочитає від початку до кінця.

Що ще маю? Ще одна карта завалялась в рукаві. Це наше взаємне бажання. Якби там не було, а потяг між нами існує, нікуди не пропав за стільки років. А, можливо, і став сильнішим. Цим і варто скористатися. Прив'язати її до себе усіма можливими способами.

Та от, похмілля варто позбавитись як найшвидше. Поплентався у ванну. Далі приведу себе в більш менш пристойний вигляд і пообідаю в ресторані готелю, раз поснідати уже не вдасться, оскільки проспав. Вже потім будемо гори звертати.

Коли спустився в низ. В залі одразу побачив Потоцького, котрий щось зосереджено робив за ноутом. Він нестерпний в плані роботи, але ми усі йдемо за ним, і намагаємося хоч якось йому відповідати, і зняти частину роботи з його плечей. Оскільки прибутки отримуємо в рівних долях, то ж стараємося і працювати також так.

В приміщенні не дуже багато людей, мабуть, середина дня в цьому причина, та й погода на дворі чудова. Бачу, що на терасі набагато жвавіше. Сідаю поряд з другом, та чекаю, коли принесуть меню. Навіть, не намагаюся відривати його від роботи будь-якими розмовами. Сам дасть знати, коли закінчить.

Роблю замовлення. Та прошу принести одразу каву, в надії, що це допоможе швидше позбутись головного болю та ломоти в тілі. 

- Що оговтуєшся? - Максим опускає кришку ноутбука, та відкидається на спинку крісла.

- Намагаюся. Та здається до кінця дня проходжу як телепень після вчорашньої попойки. І що мені сталось?

- Ну чув, що тебе відшили. І ти дуже близько взяв все до серця. Навіть вирішив поради в мене питати. Що, на сьогодні плани з захоплення неприступного замку скасовуються? - сміється той.

- Та ні не скасовуються, просто не в моєму дусі, так вгамовувати біль.

- То чому ти так наклюкався? Невже жаліти себе надумав?

- Швидше, забороняв собі думати про те, наскільки багато болю завдав їй, коли так поїхав, нічого не пояснивши, не давши нам і нашим стосункам шансу. Не приємно усвідомлювати, що ти повний кретин.

- Ти і раніше, казав, що повівся як боягуз. Нічого нового ти для себе не відкрив. - цей телепень уже в відкриту з мене насміхається.

- Раніше, я тільки уявляв як їй було. А тепер відчув, бачив в її очах..

- Прошу тебе. Опусти ці сопливі деталі, не падай в моїх очах. - дивлюсь на нього, і розумію, що він не може, навіть, близько представити, що таке кохання, і які форми воно може мати. - Що робити збираєшся?

- Як що? Зваблювати, давити на те, що є. А там, можливо, і броню проб'ю.

- Навіть не запитую, як це має виглядати.

- Щоб ти розумів час і місце вибирати не буду.

- Так, я і думав. Що ж... удачі тобі.

- Ага. Вона мені знадобиться. - Я взявся за свій сніданок-обід, а Максим покинув мене, та пішов у своїх справах.

Щаслива, що читаєте))).