розділ 10

Сон зникає, як і не було.. Хтось наполегливо дзвонить в мій дверний дзвінок. І ще, при тому, постукуючи у двері. Мабуть, знову замок в під'їзді зламався. Бо не чула, перед тим, дзвінка домофону. 

Попри те, що я нікого не чекала так рано, іду відчиняти двері. А до речі, котра зараз година.. Ого!.. нічого собі, 11.30, не такий уже і ранок. Всяке може статись, можливо дім горить, а я тут з ліжка не можу піднятись.

Глянула в віконечко. Блін. Плутар за дверима. Перша думка, повернутись до ліжка, і далі спати. Бо, як виявилося шалений темп на роботі протягом тижня, та вчорашні посиденьки з Танею мене добряче вимотали.

Та все ж. Заставляю, свою боязливу і ліниву душеньку відкрити двері.

- Невже ти тільки з ліжка? - дивиться на мене, ніби, люди не мають права у свій законний вихідний спати до обіду.

- Ти вже проходь раз прийшов. А я піду приведу себе в порядок. - добре, що хоч додумалась на себе халатик накинути. А то, я давно почала себе балувати шовковою білизною та піжамками, яку не хотілося б демонструвати Стасу.

Швиденько заскочила до ванної, потім до спальні, і вже за хвилин десять стою у дверях великої кімнати, що в мене за гостьову та спостерігаю, як Станіслав оглядає все навколо. Погляд зупинив, на уже зів'ялих та злегка засохлих ромашках, що приніс мені Богдан минулого тижня.

В кімнаті доволі прибрано, на відміну від спальні, можливо, пилюки з'явилося багато, бо я практично, увесь тиждень сюди не заходила.

Чому орендую двокімнатну квартиру, якщо живу одна? Та просто. Мені так хочеться і я можу собі це дозволити. Чому повинна відмовляти собі в тих бажаннях, котрі легко здійснити?! 

- Знайшов щось цікаве? - повертається до мене. Оглядає всю. Ну так, переодягнулася в простий домашній одяг, легінси і широку футболку.

- Давно тебе такою не бачив? - і дивиться на мене, реально, з ніжністю. Спасибі Тані, тепер звертаю увагу на такі деталі.

- Такою, це якою?

- Домашньою. Та дамочка, що зустрічаю на роботі зовсім на тебе не подібна.

-  Жаль, що ти так думаєш. Бо ми одне ціле. Чого прийшов? Не скажеш?

- Можливо, хоч кавою пригостиш? - ігнорую запитання, проходжу  в кімнату та сідаю на диван.

- Я тебе не запрошувала, так що обійдешся. То в чому справа? Ти як в під'їзд потрапив? Звідки взяв адрес не питаю.

- Відчинені двері були, от зайшов. Я ж казав, що поговорити хочу? Та ти не хотіла слухати. То ж вирішив навідатись, можливо, хоч тут мене вислухаєш. - Зупинився переді мною.

Чорт із ним, а він має гарний вигляд. Попри те, що старший за мене на чотири роки. То тіло його досі в формі. Підтягнутий, високий, плечистий, проте не перекачаний. Звичайно на обличчі з'явилися зморшки, а у темній шевелюрі можна помітити сиві волоски, особливо їх багато біля скроні. Привабливий, навіть, красивий. А цей погляд, що заворожує своєю темнотою. У мене також карі очі, але порядком світліші. У Стаса практично не можливо побачити зіниці, такі вони темні, ніби чорні.

Ця війна поглядами мене трохи втомила. Хоча кому я брешу? Злякалась я, бо почала відчувати те чого не хотіла. Бентежать його погляди. Поки Таня не показала куди дивитись, то була абсолютно розслаблена, оскільки навіть подумати не могла, що можу його цікавити як жінка. Все ж таки він мене кинув. Відповідно, і собі не дозволяла, на нього по іншому дивитися.

А тепер, ніби, щось увімкнули в мені. І в голову лізуть не тільки думки, як і при яких обставинах ми розійшлись. А і як нам було у двох до того. Про проведені разом вечори, про прогулянки навколо міського озера. Про те, як нам було добре вдвох. Було ж...

Давно я не дозволяла собі згадувати цю частину наших стосунків. І цей його сьогоднішній погляд, він наче з минулого. Тільки з відтінком смутку.

Ех. Стас за що ти так з нами поступив?...

Переводжу погляд у другу сторону, помалу повертаючись до реальності.

- Ну раз тобі так закортіло поговорити, то давай краще пройдемось по набережній. - не хочу з ним залишатись в закритому приміщенні наодинці. Бо відчуваю зовсім не те, що потрібно. І мене це лякає. - Поряд продають каву з собою. Я покажу.

- Добре, пішли. - Бачу йому не дуже сподобалась моя ідея, але що ж поробиш.

Вийшли на вулицю. Погода нас радувала, теплий осінній день, як на мене, прекрасний час, коли і не дуже жарко, і, зовсім, ще не холодно. Просто день пролітає швиденько. І смеркається скоро. Взяли біля мого будинку по стаканчику кави. Перейшли дорогу, і — ми уже на набережній.

В принципі, коли я вибирала собі квартиру, то вирішила шукати її  в цьому районі, якраз через близькість до ріки. Хоча моя робота знаходиться в діагонально протилежному кінці міста. Та для того, щоб швидко туди добиратись по об'їзній, у мене з'явилась машина.

Поки пили напій, йшли мовчки. Кожен думав про своє. Не знаю, про що Станіслав так завзято розмірковував. Але я якраз хвалила себе за рішення орендувати тут квартиру. Розслабилась. Не знаю. Чомусь за останній час, саме зараз, присутність Стаса мене не дратувала.

Можливо за цей тиждень, що він приїхав у Франківськ, я вже якось привикла, що він тут. Ми і спілкувалися багато, переважно по роботі, хоча не завжди особисто.

 Перестала реагувати на нього, як на подразник. Що увірвався в мій налагоджений ритм життя. З нашої зустрічі в нього в кабінеті, вважала його своїм суперником. Хотіла, щось довести. Собі чи йому, неважливо. Показати, що зовсім його забула, що повністю одужала від любові до нього. А тепер перегоріло. Не хочу сперечатися з ним. Хіба ми не можемо бути друзями?

- Аліна, я хочу повернути тебе. - ледь не захлиснулася. Оце плани мої на дружбу щойно зазнали краху. І поки я не оговталася. - Хочу, щоб ми знову були разом. Я впевнений усе можна повернути і виправити.

Зупинився, мені прийшлось також. Підходить ближче, проводить долонею по моїй щоці, не перериваючи погляду. Нахиляється до мене ближче... і ....

Тут я відмираю.. Гіпноз розсіюється і я відступаю.