розділ 8

Аліна

Таня, гнана різкими словами та похмурим поглядом Станіслава, вийшла з мого кабінету. І ми залишились самі. Що мені зовсім не подобалось. Я мала надію відсидітись увесь день в кабінеті. Навіть в туалет, як виходила, то такі маневри провертала, щоб нікому не попастись на очі, позаздрив будь-який спецагент. Таки дитинство грає в одному місці.

Так ні, сам до мене приперся.

Не знаю, що в нього коїться в голові? Але, впевнена, це мені не сподобається. Бо окрім пізнього повідомлення п'ятничної ночі, він ще двічі писав в неділю. "Нам потрібно поговорити, нумо зустріньмося сьогодні", що я звичайно ігнорувала. І "Я приїду за тобою, куди скажеш"  - це також не викликало жодної реакції, окрім, звичайно, роздратування.

От і сьогодні, мабуть, ще не встиг зайти до свого кабінету, як йому вже я зі звітами різко стала потрібна. Так, люди добрі, XXI століття на дворі, ми маємо електронну пошту. Звичайно, якби на місці Станіслава був інший керівник, я б такого собі не дозволила. Але мала велику підозру, що обговорювати робочі моменти він не збирався.

- Ти розповіла їй про нас? - не то питає, не то констатує факт. - А казала, що тріпатися не будеш.

- Таня — моя подруга. І про тебе чула й раніше. Як про дуже поважну фігуру в моєму житті. Я тільки уточнила, що це ти і є власною персоною. - а що? вибачатися чи соромитись мені нічого, хай хоч дірку в мені випалить своїм поглядом, — То в чому справа, Станіслав Вікторович?

- Так справ насправді багато. - сідає на стілець навпроти мене, де щойно сиділа подруга. - Не знаю з якої й почати.

- Ну так почни з початку.

В кабінеті зависла тиша. Стас сидів серйозний, похмуро на  мене дивився і, наче не  міг визначитися, що саме хоче мені сказати.

- Вибач. - і знову тиша.

Не могла зрозуміти про що це він? Просить вибачення за свої повідомлення посеред ночі, чи ті, що пізніше, чи за те, що Таню вигнав?

Запитально підіймаю одну брову, моя нова  звичка, котру запозичила в Танічки. Стас глибоко зітхає, розуміючи, що потрібно пояснювати це своє "вибач".

- Вибач, що покинув тебе тоді. - о ні, це мені не потрібно, — Я пожалів од... - перебиваю, як тільки розумію, до чого він веде. 

Говорити про наше минуле я не збираюся. Цього мені ще бракувало?

- Стас, не потрібно. Прошу тебе. Залишмо усе як є. Я давно пробачила тобі. - говорю правду, бо більше злилася на себе і свою сліпоту. Розуміла, що була дуже не вибагливою, сама дозволяла собою помикати. А його корити за те, що він користувався тим, що легко плило в руки, було б смішно та неправильно. - Більше того скажу, — продовжую, — я навіть вдячна тобі, що ти так поступив. Думаю розрив наших стосунків був обом на користь.

- Не вірю, що ти говориш це. - Плутар, сидить із розкритим ротом та розгубленим поглядом. Мабуть, зовсім не чекав такої відповіді.

- Звичайно я не зразу прийшла до цієї думки — якщо вже говорити на чистоту, перший час просто відходила від шоку і, як ти зараз, не могла повірити, що ти міг зі мною так говорити. Та потім. - сама повертаюся в той час, в мить того відчаю, апатії, безвиході, коли ніяк не хотіла прокидатися по ранках і повертатися до реальності, а потім боялася лягати в ліжко, бо поки до мене приходив сон, я свою голову просто зривала думками, спогадами, та питаннями "Чому?", "За що?", "Що я зробила не так?",  - Все перегоріло. І я зрозуміла, що з твоїм від'їздом життя не зупинилося, а навіть — заново почалося.

Станіслав мовчки дивився на мене і переварював мої слова. Розумію, що відповідь моя йому не сподобалась. Також не розумію, що він хотів почути? Нащо провокує мене? Невже думав, що я скажу, що дуже сумувала за ним? Що мріяла, що в якийсь день він зрозуміє, яку дурницю зробив, і повернеться з вибаченнями? Що чекала його? І з відкритими обіймами мала вітати, як мати блудного сина? Звичайно і для таких почуттів був період. Але і його я вже пережила.

- Як тобі твоє нове життя? Щаслива? - дивиться пильно.

Знову не хоче пропустити жодної емоції на моєму обличчі.

- Щаслива. - в підтвердження киваю і натягую посмішку на обличчя.

А що я можу йому відповісти?

Не розповідати ж, як в п'ятницю в ночі ледь не плакала від чергового провалу в особистому житті. Це в роботі я стала більш упевненою та перестала боятись брати на себе відповідальність. А от на любовному фронті мої танки стоять не заправлені й не можуть навіть рушити з місця, щоб з кимось повоювати.

- А мені так не здається. Я знаю, якою ти є, коли щаслива. Як світяться твої очі... - ох, так і хочеться його вдарити чимось по тому самовдоволеному лиці. Вдих — видих...

- Ти такий впевнений, що знаєш мене? Ти описуєш Аліну, яку покинув п'ять років тому, а не ту, котру зустрів на днях. - з сарказмом відказую йому.

Ой, гине в мені поет.

- Я знаю тебе. І  щоб ти із собою не робила, — вказує на мій зовнішній вигляд, — дещо не міняється.

- І що ж це?

- Ти ніколи не вміла обманювати.

- Можливо, мені просто не потрібно було цього робити? - от ляпнула, може пропустить повз вуха.