розділ 5

Сидимо ми з Богданом на терасі ресторану. Обстава тут не надто пишна, як часто буває в ресторанах при готелях такого класу. Тут можуть почувати себе комфортно люди, котрі завітали сюди випадково. В приміщенні грає музикант на піаніно. Легка музика, що ллється з інструмента, чудово вбирає в себе гамір, який витає навколо.

Замовлення уже зробили. Місто охопили сутінки, тож залишилось дочекатися повної темноти. Добре, що вересень місяць на дворі, ще хвилин двадцять і все, можна вважати, що вже ніч наступила. Нарешті погляну на ту ілюмінацію, що так нахвалюють.

- Дякую, що витягнув мене! А то в мене все ніяк не виходило під'їхати сюди на вечір, — не можу втихомиритись, так мені до вподоби ідея Богдана, — Хоч це не так і далеко від мого дому. Навіть пішки можна було б прийти.

- Мабуть, якраз через те, що тобі не дуже клопітно сюди попасти, все відкладаєш, — спокійно відказує мені приятель.

- Та ні, я часто прогулююсь до озера. Просто, затримуватись до сутінків не було як. Тож мені залишалося тільки уявляти, який вигляд має озеро ввечері.

- І правильно. Немає чого ходити одній в таку пору. Якраз молодь в цей час тільки починає збиратися. Мало чого може трапитись, — серйозно відказує Богдан.

- Бодя, я також молодь. Ти може і приписуєш себе до старшого покоління, та я все ще молода. 

- Думаю, ти зрозуміла про що я, — посміхається, личить йому, — Та і я не дуже то й від тебе старший. Мені всього лиш трішки за тридцять.

- О! Так це майже пів покоління! Бо мені тільки трохи за двадцять! - обоє розсміялись, адже різниця у нас три роки. Просто знати з якого боку дивитись.

- То що нового? Ти говорила, що ваше підприємство викупили. Наче сьогодні мали вітати в себе нового власника? - Богдан, не підозрюючи, зачепив болючу тему.

- Так-так. І новим директором у нас деякий час побуде наш старий знайомий.

- Та невже? І хто ж це? - цікавиться друг.

- Не повіриш, але це Станіслав Плутар. - Богдан ледь не захлиснувся водою, яку якраз пив.

- Стас? Так він, здається, в Штати виїхав? Чи я щось плутаю? - жартівливого тону розмови ніби й не було.

Розумію, що ця новина не сподобалась Богдану.

Що ж вдієш?! Мені також це не до вподоби...

- Мабуть, уже й приїхав. Як я зрозуміла, влаштувався він в Києві, а до нас ненадовго — налагодить справи і назад до столиці. - знизую плечима, намагаюся заспокоїти й себе, й Богдана.

- І як тобі це? - Бодя помітно спохмурнів.

Ну що ж, я його розумію. Мені також було б неприємно, якби зараз на горизонті появилась його колишня.

- Та ніяк, Богдане. - не знаю що насправді відповісти. Сама ще подих не перевела.

В цей момент офіціант приносить наше замовлення. Я взяла собі філе з лосося та овочі гриль. Швидше поїмо, швидше на вечірню прогулянку підемо.

- Так уже й ніяк? Ви ж зустрічалися та жили разом певне довше, ніж я зі своєю дружиною. І єдине, що ти можеш сказати, це ніяк? - трохи емоційно продовжує друг.

- Богдане, от чесно! Ти справді зараз збираєшся копатися в цьому?! Він скоро поїде... А я не знаю, що тобі відповісти, бо і сама не розумію, що думаю про це... - передихнула, бо почала злитись. - З рештою, оскільки лице йому не подряпала, значить все добре...

- Вибач, я не правий. Справді, уже доволі багато часу пройшло. Смішно ревнувати тебе до минулого. Та й і він приїхав не по твою душу, раз облаштувався в Києві. - квапливо погоджується Богдан.

- Ото ж бо. Нумо закриймо цю тему. Не сказати тобі було б не гарно, але й акцентувати на цьому увагу весь вечір не будемо, гаразд? - цими словами планую завершити розмову про Плутара й перейти до інших тем.

- Та я й не проти. Але, мабуть, у нас це не вдасться, — відповідає Богдан, дивлячись мені за спину, —  Не, мабуть, а таки не вийде.

- Які люди?! Ти часом не переслідуєш мене, Аліно? - я падаю в кому, мову віднімає.

НУ ЗА ЩО?

- Привіт, Стасе! - чоловіки тиснуть руки одне одному, — Не думаю, що тебе хтось переслідує, ми просто тут вечеряємо. А тебе якими вітрами сюди занесло? -  відповідає приятель.

Молодець Богдан! Хоч хтось не забуває бути ввічливим.

- Та от — маю справи в місті. Ось... зупинився в цьому готелі. - пояснює свою присутність Станіслав, — Оскільки, в нас тут така зустріч старих приятелів, то може я приєднаюся до вас?

"Наглість друге щастя!". Певне Плутар взяв цей вислів собі за девіз.

- Вибач, Станіслав, але в нас побачення. І ти будеш лишнім за цим столиком. - спокійно відповідає йому Богдан.

За це готова розцілувати чоловіка, бо я досі сиджу мовчки та чемно переводжу погляд з одного чоловіка на іншого. Хоча, роблю я це й зовсім не чемно. Але... хто мене буде засуджувати?

- А ти що скажеш, Аліно? - та ще б ти мене не зачепив, Плутарчику?! 

- Здається, я тобі сьогодні ще на стоянці сказала, що в таких ситуаціях робити? - різко відказую я.

- Ой, та добре. Не дими! -  підіймає руки вверх,  ніби здається. - Не буду вас відривати. Шикарно виглядаєш, Аліно.