Розділ 10

День, коли все було скінчено

- Лев, я просто не знаю, як вам дякувати. Ви дуже мене виручили. Ір і тобі просто величезне…

- Та за що дякувати? Я другу точку відкриваю, мені тут потрібен продавець, тобі робота, - відмахнувся Іркін чоловік.

Це був повнуватий шатен середнього зросту з круглим і чисто поголеним обличчям, що суперечило нинішній моді. Шумний та постійно усміхнений. А ще ось зовсім не Іркін типаж. Ну, згідно того, що я про неї пам'ятала – не Іркін. Вона любила високих та накачаних блондинів.

Зовсім як моя Женька. Від спогаду про дочку боляче стиснулося серце. Переживаю за неї. І прикро, що вона ось так зі мною... Я для неї все робила, практично все своє життя віддала їй. Їй та Віті. А вони…

- І давай уже на "ти", Юлю. У мене ж магазини господарських товарів, а інститут шляхетних дівиць.

- Давай, - я мимоволі посміхнулася.

- Я тобі тут все покажу і завтра о дев'ятій ранку чекаю на роботу.

Лев почав мені показувати та розповідати що та як. Робота насправді елементарна. Вчи, що і де лежить, знай приблизно що для чого потрібно, скануй, пробивай, бери оплату, видавай чек та решту. Ну і замикай приміщення, став на сигналізацію ввечері. А ще прибирання по-мінімуму та інвентаризація щомісяця.

А колись ти, Юліє, хотіла стати відомим адвокатом. І не просто хотіла, а зі шкіри геть лізла, щоб це сталося. Школа із золотою медаллю, вступ на юрфак, сесії з відзнакою, а ось потім…

Потім, чомусь, заочка, робота аби де. Тобто зрозуміло чому. У тебе Вітя, ви “разом ростете”. Потім – вагітність. І ні, я не шкодувала про Женьку. Я любила дочку. Просто…

Просто мої рішення, мої вчинки привели мене сюди, в цю точку життя. Де мені сорок років, чоловік знайшов собі молоду коханку, зробив їй дитину, а мене просто вигнав. Дочка фактично не пустила на поріг. Натомість попросила реферат за неї написати згодом. І все, що у мене є – це старий мамин будинок у селищі міського типу та робота продавцем у маленькому місцевому магазинчику.

Просто тому, що я віддала всю себе.

- Ось бачиш, Юля, все потихеньку налагоджується, - увірвався до моїх невеселих думок голос Іри. - Почнеш працювати, трохи відволічешся і гроші все ж таки якісь будуть.

- Ір, дякую тобі велике.

- Та годі тобі вже...

Наступного дня я почала працювати. Було страшно. І соромно за це. Тобі сорок років, Юля, а ти – продавець. І навіть із цією роботою можеш не впоратися. Ну чи боїшся, що так буде. Куди поділося те амбітне дівчисько, яке колись виїжджало звідси? Як ти могла забути про нього?

Але нічого не сталося. Так, трохи довше, ніж треба шукала товари, що запитували покупці, і двічі поверталася перевірити, чи замкнула магазин. Дрібниці.

Якось так минув ще тиждень. За роботою справді полегшало. Ти зосереджена на справі, напружена, а значить, думати і страждати залишається менше часу і менше простору в голові. Ще й спекотно, а в магазині лише вентилятор. Ще й втомлюєшся з незвички.

Десять днів. Мені Лев першу зарплатню видав. За відпрацьованих півтора тижні. Знаєте, що таке вперше за довгий час тримати в руках гроші, які ти сама заробила? Свої власні? Ось тепер і я знала, яке це нереальне почуття.

Буквально летіла додому на крилах. У супермаркет по дорозі зайшла, скупилася. Дещо відклала, щоб мамі на комуналку віддати. Ну і все, решта чисто на дрібниці. Але ще за тиждень буде нова зарплата.

Увімкнувся телефон. Побачивши на екрані ім'я Віктора я подумала, що в мене галюцинації. Адже жарко просто жах. Але ні…

Взяла слухавку.

- Юлю, я веду запис розмови, - сказав Вітя замість привітання, - П'ятого липня у нас розлучення. Уточни свою адресу проживання.

- У мами я…

- Адреса? - ніби він її не знав.

Я назвала.

- На цю адресу тобі прийде повістка до суду. Якщо не прийдеш, це нічого не змінить, нас все одно розведуть.

- У мене немає грошей на дорогу, Вітя. Ти ж мені картку заблокував, чудово знаючи, що в мене як у домогосподарки немає власних грошей. Ах, ну і з дому вигнав, не дозволивши навіть речі зібрати.

- У сенсі не дозволивши? Тобі забрати твої речі ніхто й нічого не заважає. Давай узгодимо час – і забереш. А гроші на дорогу... Я переведу.

Сволота.

- Так би й одразу, Вітю. А не тільки під запис, – хмикнула я.

– Юлю, я пропоную все зробити як люди. Без взаємних образ та скандалів. Я розумію, що ти в складному становищі і готовий тобі виділити певну суму для початку. Її розмір та всі умови будуть узгоджені через мого адвоката. Я його до тебе відправлю наступного тижня.

Сволота.

- Добре, Вітю. Чекатиму.

Попрощався. Чемно так. Сволота. Хотілося його послати, але я пишалася тим, що цього не зробила. Адже запис…

А на що ти сподіваєшся, Юля? Вітя – прокурор. У нього все скрізь схоплено. Пошлеш ти його чи ні, це нічого не змінить. Як би не було, а максимум, на який ти можеш розраховувати, це що він відкупиться, кинувши тобі якусь дрібну подачку та й по всьому.

Невже це відбувається? Невже ми й справді розлучаємося? Невже Вітя, мій Вітя – такий?

Знаєте, я, напевно, сховалася від того, що відбувається, занурившись у роботу. Абстрагувалася від реальності, в якій…

- Юля! Привіт!

А я і не почула гуркіт потужного двигуна за спиною.

Величезна чорна машина, за кермом не менш величезний Руслан Харитонов і моє серце зробило такий же кульбід.

На минулі вихідні він не приїжджав. І номер телефону адвоката, як обіцяв також – не скинув. Передумав допомагати? Я б не здивувалася. Набагато дивнішим був намір це зробити.

Хто я йому?

- Привіт! - пригальмувала я.

Він зупинився, вийшов із машини. Я, як дурепа, залипла на тому, як бугряться під тканиною незмінної чорної футболки його м'язи, як зміяться до пальців вигадливі татухи під смаглявою шкірою. І як вечірнє сонце золотить його торкнуте сивиною коротке темне волосся. Вилиці, що стали більш гострими, “статусні” зморшки на смаглявому лобі і між брів…