Розділ 9

Навіщо це йому?

Двадцять чотири роки тому

Юля

- Юль, ти не захворіла?

- Ні, мамо. З чого ти взяла? Я здорова.

- Ану йди-но сюди, я чоло помацаю. І не закочуй мені очі. Бач, додумалася зранку купатися бігати на початку червня місяця.

- Мамо, мені вже шістнадцять років. А мені нічого не можна. На пляж з Іркою - не можна, вранці купатися-не можна…

- Щоб я тебе з цією пришмандовкою взагалі не бачила, - сказала мама, доторкнувшись мені до лоба губами, - У подолі принесе як пити дати. І тебе навчить... А хочеш на пляж – будь ласка! У суботу всі втрьох підемо. А як у нас з татом відпустка буде, то взагалі щодня ходитимемо.

Я мало не завила. Ось як вона не розуміє, а? Я не маленька дівчинка, я не з батьками хочу, а з друзями. Ось тільки тих у мене немає і не буде, бо мені нічого не можна! Нічого…

У цей момент згадалося обличчя Харитонова. А точніше той момент, коли… Ну, може, і не така погана ідея, якщо на пляж, то з батьками. Принаймні якщо ми там зіткнемося, то…

То я все одно згорю з сорому. Через поцілунок, через те, як потім втекла, як якась… Уявляю, як він потім сміявся з мене! Ще й з друзями обговорював, що поцілувався з Родіоновою.

Лишенько, хоч бери і з дому не виходь. А до школи як іти у вересні?

- Значить, Юля, йди сюди, - завела в кухню, відкрила холодильник, - Ось котлетки, ось гречана каша, ось картопелька молода. На салат – все з городу та поріжеш. Тільки дрібно, а не як свиням. Заправиш олією соняшниковою, вона ось тут стоїть.

- Мам, я знайду…

- Знайде вона. Знову без мене їсти не будеш. Анорексія розпочнеться, місячні пропадуть. Он худа зовсім стала.

- Мам, я їм! І я не схудла ні на кілограм!

- Ще не вистачало, щоб схудла! Грядки прополи та ввечері полити, не забудь. І в Машки прибери.

Машка – це свиня.

- Добре.

- Ну, все, я пішла на чергування.

Мама у мене медсестрою у лікарні працює добу через дві.

- Бувай, мам.

- Угу...

Пішла. Тато пішов ще раніше. Він сьогодні іспит з математики приймає в одинадцятого "А", тому в школі з пів на восьму ранку. Чому так рано, з огляду на те, що іспит на дев'яту? Щоб підготуватись. Як саме, що потрібно так рано йти на роботу історія замовчує.

Але мені так навіть краще, коли сама вдома. Спокійніше.

А за рік я в принципі поїду. До Києва. Батьки разом з їхнім контролем та повчаннями залишаться далеко і почнеться нове життя. Воля!

Це якщо вступлю. А от якщо ні… Думки про те, що тоді буде – майже місцевий “педин”, а потім робота у школі з татом – змусили похолонути. Оце вже ні. Я вступлю…

Вийшла у двір, прихопила садові інструменти, та до грядок. Ось засуджуйте, як хочете, але я ненавиджу роботу в саду всім серцем. Жарко, ти вся в пилюці, у землі… Гірше за це тільки худоба. Я люблю тварин. Дуже. І спочатку за ними доглядати, годувати, любити, а потім дивитися як тато… Я завжди після цього плачу цілий вечір.

- Гей, Родіонова! - долинув через паркан знайомий голос.

Долинув саме тоді, коли я прополювала вже другу грядку - змокла, з брудними руками та колінами.

Зробила вигляд, що не розчула і почала копирсатися в грядках з ще більшою старанністю. Про себе благала, ну хай піде. Але, звісно, цього не сталося. Кілька секунд і я бічним зором помітила як Харитонов перемахнув через наш невисокий паркан одним легким стрибком. Як гепард.

- Ти що робиш, а? - підскочила я.

Підскочила і завмерла. Руслан стояв за кілька кроків від мене в променях ранкового сонця. Стояв і дивився зверху-вниз своїми синіми очима, ледве насмішкувато посміхаючись.

- Не набридло питати про це?

- Я тебе не запрошувала увійти.

- А коли я чекав, щоб мене запрошували? - ступив назустріч, а я позадкувала.

- Тато вдома…

- Не бреши. Він у школі старшаків на іспиті дрючить, – відмахнувся Харитонов.

Я почервоніла до коренів волосся.

- Брехати погано, Юлю.

Він мене вперше на ім'я назвав. Ось серйозно. Так зазвичай тільки на прізвище, як і всі в класі, крім Іри.

- Чого слухавку кидаєш, а?

Ще б пак мені її не кидати. Телефон стоїть у вітальні. Те, що в ній відбувається, чути звідусіль у хаті. Якщо тато дізнається, що я спілкуюся з Русланом… О-о-о! Та й про що нам говорити?

- Нам нема про що говорити!

- Цілуватися є про що, а говорити нема про що? - він примружився.

Від згадки про поцілунок я почервоніла ще дужче.

- Я не збиралася з тобою…

- Та ну. Збреши ще, що тобі не сподобалося, - зробив крок ближче.

А я позадкувала. Ну і все - за спиною стінка сараю. Збоку паркан. А з іншого стоїть Харитонов. Я покрутила головою в страху, що хтось із сусідів побачить його на моєму подвір'ї. Ви ж знаєте, що таке селище? Сусіди завжди на стрьомі та все про всіх знають.

- Я пам'ятаю ці прочинені солодкі губки, які просили "ще"...

- Руслан, що я тобі зробила, а? Що я вам усім зробила, що ви знущаєтеся з мене? Я що винна у тому, хто мій тато? - у розпачі вигукнула я.

Харитонов завмер. Веселощі сповзли з його обличчя, змінившись на розгубленість.

- Я не... Я просто... Ти вибач, Юлю. Я поговорити прийшов. Ти ж ніде не з'являєшся, тому так…

Наче зніяковів. Руслан Харитонов і зніяковів? Через мене? Може, я на сонці перегрілася і мені це все здалося?

– Про що поговорити?

- Ну… Давай якось погуляємо? Я тебе на моті покатаю, морозива поїмо.

Ні, я точно перегрілася на сонці.

– Це якийсь черговий прикол? Із дружками посперечався?

– Ні. Я ні з ким не сперечався. Я й справді хочу… Запросити тебе на побачення.

- Думаєш, я в це повірю?

- Справедливо. А що зробити, щоби ти повірила? Скажи, я готовий.

Наші дні

Тримаючи в руках граблі, я виходила з сараю, в якому прибирала. Піт стікав з чола і від нього вже починало щипати очі. Спека…