Розділ 8

Перші кроки

Руслан

- Ну, все, я його в неділю ввечері привезу. Десь о восьмій, нормально?

- Так, звичайно. Тільки, Русе, я тебе прошу, з десятої ранку і до четвертої ніякого пляжу, добре?

- Тому що Дімка шкірою в тебе і взагалі сонце шкідливо – пам'ятаю, Ніно, – посміхнувся колишній дружині Харитонов.

- У тебе все гаразд? - ну і з якого дива, питається?

- Так, звичайно. Просто багато роботи. Та ще й відрядження, переліт. Не спав нормально. А в тебе?

- І в мене, - вона зробила паузу. - Рус, я завтра ввечері на побачення йду.

- О, ну, добре. І що він? Нормальний?

- Схоже на те, але поки що не точно, адже це лише п'яте побачення. Просто вважаю, що потрібно, щоб ти знав. Все-таки, якщо все буде добре, то він взаємодіятиме з Дімою.

- От і нехай все буде гаразд.

Рус не кривив душею. Він реально бажав колишній дружині щастя. А ще його трохи, ну чи точніше, сильно дряпало зсередини те, що він, Руслан, так і не зміг дати Ніні те, на що вона заслуговувала.

А саме того самого жіночого щастя, кохання. Ні, він ніколи її не ображав, не зраджував там чи ще щось. І вони спершу стали друзями, а потім уже парою. І розійшлися нормально. Але все одно Харитонов розумів, що колишня дружина його покохала, а ось він її...

Як близьку людину, родичку, але не як…

А, чорт.

- Тату, я готовий, - вибіг з дитячої Дімка з рюкзаком на плечах. - Ну, все, бувай, мам!

- Бувай, любий. Бабусі привіт передавай від мене, - обізвалась Ніна.

Вони вийшли у спекотний літній вечір. За ці п'ять днів погода дуже змінилася. Спека просто дика. На сонці опівдні сорок. Таке відчуття, що сонце вирішило засмажити столицю за гріхи її мешканців.

Дімка розповідав новини. Про футбольну секцію, курси англійської мови, басейн. Що там та як. Вони з Ніною намагалися йому по-максимуму варіантів запропонувати, щоб хлопчик вибрав, що йому подобається і чим займатиметься вже всерйоз у комплект до здобуття освіти.

Щоб все було інакше, не як у дитинстві Руслана. Щоб Дімка зростав іншим. І бачив тільки хороше, а не як він сам…

Руслан слухав, чув, щось навіть відповідав. Але все одно частково був у думках далеко звідси. Не в машині зі своїм сином, а у рідному селищі. Або, якщо бути точнішим…

- Ді-імочка! - тільки вийшли з машини, мама одразу онука заобіймала, - Ух, який ти великий став!

- На цілий сантиметр виріс з того часу, як ти востаннє міряла, ба, - гордо обізвався Дімка.

- Тьху-ти! Не кажи "в останній", не можна. Крайній треба! Прикмета ж погана.

- Ну, ба, ну нісенітниця ж!

- Багато ти розумієш! Гаразд, давай руки мити і вечеряти будемо. І ти також, Руслан. А то, що дорослий, що маленький…

- Ба, я кроликів хочу подивитися…

- Ось поїш і подивишся.

Подумки закотивши очі, Руслан рушив разом із сином руки мити. Їсти не хотілося, жарко. Але що ж вдієш - доведеться. У мами радощів у житті небагато. Вона, як значна частина людей похилого віку, живе в основному очікуванням коли приїде син, онук, можливістю подбати про них.

- Які новини, мамо? – спитав Руслан, коли за стіл сіли.

- Ой, та які... Спека, сил ніяких немає. Все сохне, хоч скільки поливай. Живність скоро вити вовками почне.

- А це як, ба?

- А це так кажуть, Дімочко. Дуже жарко. Ну, нічого, завтра з татом на річку підете купатися. На ось тобі котлетку, картопельку, салатик. І пиріжків я напекла. З капустою, з картоплею. Як ти любиш? Їж! Виростеш великим і сильним, як тато. Я така рада, що ви приїхали. Скучила…

- І я теж, ба. Через тиждень ми з мамою на море летимо. У Грецію...

Ну і все більше повернутися до теми новин не вийшло. Гаразд, він якось сам. Ось тільки як? Щодо того, що стосується Віктора Микули, Юліного майже колишнього, то простіше. Руслан своїх людей запряг і ті давно вже накопали що та як.

Придурок тьолку собі завів. У якої з переваг двадцять п'ять років від народження і кар'єра через ліжко з босом як стратегія. Вона – помічник прокурора, тобто Віктора. Службовий роман. Найбанальніша історія. З розряду "буває". Харитонов не святий, не наївний і не ідеаліст. І сам розлучений.

От тільки якого біса, цей придурок не вчинив по-людськи з жінкою, з якою двадцять років прожив? А просто взяв та вигнав її за двері, залишивши без засобів для існування?

Цей факт Харитонова бісив неймовірно. Він же давав привід наблизитись до неї. Ні, ну а що? Нехай побачить, як помилилась. Яким він став.

Юля

- Мамо, вибач за те, що я тобі тоді сказала. І що себе не пустила. Ну, розумієш, у мене Макс…

До себе. Навіть у Жені є місце, яке “до себе”. А в мене… А у мене немає нічого. Нічого свого.

- Добре, Женью.

- Правда?

Неправда. Не злічити, скільки я зберігала образ глибоко всередині. На Віктора, на доньку. Я їм все життя віддала, а вони... А він мене на молоду проміняв, а донька... А доньці я як служниця.

Ось тільки в той момент я вже починала розуміти, що єдина людина, яка винна у тому, як склалося моє життя – це я сама. Розуміти починала. Приймати – ні.

- Ти щось хотіла?

- Та мені тут треба реферат з кримінального написати, бо балів для “автомата” не вистачає…

І ось тоді мною був зроблений перший крок до того, щоб все змінити. Звичайно, зрозумію я це набагато пізніше.

- А в мене ще стільки всього, треба до двох іспитів готуватися, бо я там трохи модулі підзавалила. Та й сімейне життя, знаєш як це? Ти не можеш…

- Ні, Жень, не можу. Пиши сама.

На тому кінці лінії зависла пауза.

- Ти все ще ображаєшся на мене? Ну, матусю, ну пробач…

- Ні, не ображаюся. Просто зважилася за собою стежити та розвиватися. А на це - потрібен час. Все, доню, вибач, мені треба йти. Гарного тобі дня.

Поклала слухавку. Всередині цілий ураган почуттів та відчуттів. Сором, провина, розгубленість. Дівчинці важко. Я знаю, як це навчатися на юрфаку. Ще й цей хлопець… Він її на півжиття старший. А я не знаю, хто він, які наміри і взагалі…