Розділ 7

Старі-нові друзі та почуття

Наші дні

Юля

Знайшла про що згадувати. Знайшла про кого думати. Про кого і про що. Молодець, Юля. Твоє життя полетіло до біса, а ти вже другий день згадуєш події більш ніж двадцятирічної давнини і обмірковуєш чому Руслан…

Ні, а якщо серйозно?

Він, виявляється, пам'ятає про все. І навіщось знову… Ось навіщо, га?

Просто ностальгія по юності, Юлю. Ну чи погратися захотілося, емоції отримати яскраві. Якась форма помсти через те, що ти пішла тоді.

Яка помста, Юлю?

Тобі що ось серйозно більше нема про що думати? Руслан Харитонов, мабуть, уже й забув про той ранок, а ти все ніяк не заспокоїшся.

Дурепа.

За межі двору не виходиш без нагальної потреби. У супермаркет за продуктами на мамине прохання короткими перебіжками йдеш. Так само, як двадцять із хвостиком років тому. Але у шістнадцять це нормально. У сорок – смішно, жалюгідно і безглуздо.

Саме жалюгідно, так. Не потрібна ти йому. І ніколи по-справжньому не була потрібна. Так… Погратись. Використати. Тимчасово. Так само, як і Віктору, по суті. Тільки у випадку з Русланом це був рік, а у випадку з Віктором – двадцять років.

- Юля? Родіонова? - гукнув мене жіночий голос.

Повернувши голову, я побачила невисоку блакитнооку білявку, в якій одразу впізнала свою шкільну подругу Ірку. Ми з нею теж двадцять три роки не бачилися. Із самого випускного.

- Іра… Привіт!

Вона підійшла і міцно обійняла мене.

- Як ти?

- Та…

Що їй відповісти? Чоловік зрадив з молодою, вона вагітна, а мене вигнав із дому. Він і, власне, донька?

- Я ось керуючою в нашому готелі працюю. Підвищили рік тому, - мабуть, помітивши моє збентеження, заторохтіла Ірка.

- Вітаю, – не знала, що ще сказати.

- Ай, що ми на спеку стали? Давай, он, кави візьмемо і посидимо, - кивнула на кіоск-кав'ярню через дорогу, біля якої під парасольками стояло кілька столиків.

- Давай…

Прозвучало без ентузіазму, і за це стало соромно. Ти б на місці Іри спілкувалася з собою?

Кава цілком собі непогана. Парасолька захищала від спеки. Навіть вітерець приємний гуляв.

- Не столична, так? - кивнула Іра на каву.

- Нормальна, - я знизала плечима.

Іра трохи помовчала. Сховалася за склянкою з кавою, подивилася в далечінь.

– У мене Сашка, старший, цього року магістратуру закінчив. Архітектурний факультет. У столиці. І працює там же. Юра – середній, на економічному навчається, теж у столиці. На другий курс перевівся вже. А Анютка цього року до коледжу вступатиме. Кулінарний у місті. До гуртожитку переїде. Переживаю, капець.

Я знала, що у Іри вже трьох дітей, мама говорила. І навіть трохи їй заздрила, так. Самій теж хотілося велику сім'ю, але спочатку просто можливості не було, а потім Вітя був проти. Не хотів знову ці “памперси та нічні ори”, хотів пожити для себе.

А тепер ось, виходить, схотів. Тільки не зі мною.

- Можу собі уявити. Я досі звикаю до того, що моя донька Женя живе окремо.

- Вона ж у тебе теж доросла, так? Я так здивувалась, коли дізналася, що ти її рано народила. Думала, знаєш, не раніше тридцяти зберешся. Кар'єра, усі справи.

– А вийшло, що а ні кар'єри, Ір, а ні навіть родини. Мені чоловік зрадив. З молодою. І вона вагітна. А мене з дому вигнав. Без нічого. А донька пожити до себе не пустила. Вона з хлопцем живе, про якого я навіть не знала.

Навіщо таке розповідати колишній однокласниці та колишній подрузі, з якою до того ж погано розійшлася? Уявлення не маю, слово честі. Може, хотіла, щоб Іра зараз позловтішилася і так мене покарала за минуле?

- Ой, - Іра затиснула рота рукою, - Юлька... Я навіть не знаю, що сказати, ось серйозно. Сволота він, справжнісінька. Парнокопитна. Пошкодує ще.

- Це не він сволота, а я дурепа, - я схлипнула. - Ір, ти пробач мені за те, як я з тобою вчинила тоді. Що засудила, а не підтримала… Я – хрінова подруга. І вдвічі хрінова тому, що сказала це аж зараз.

- Юль, та припини. Хто старе згадає, знаєш. Ми з тобою були дітьми, які претензії можуть бути взагалі?

Ірка на випускному була вже вагітна. Банальна історія - він старший, у нього "не ті відчуття". А я – попереджала. А я стала тією, яка, як і її батьки, засудила, а не підтримала. При тому, що й сама... Ні, не залетіла. Але теж зв'язалася з, м'яко кажучи, не найкращим хлопцем. Але ж у мене - все не так. Я ж схаменулась…

Так ми й посварилися. Навіть не попрощалися на випускному по-людськи.

- Можуть, Ір. Ти б на моєму місці так не вчинила…

- Ой, якщо б та якби, - вона махнула рукою. - Забий. Тобі мало проблем, ще й за минуле себе звинувачувати? Я на тебе не ображаюся. От ні краплинки. Зуб даю.

- Дякую, - я знову схлипнула.

- Ти пореви, не стримуйся. Легше стане, – сказала Ірка.

Щире співчуття вбило здатність стримуватися і я розплакалася. А Ірка повернулася до кіоску і там нам по трубочці зі згущеним молоком взяла.

- На ось, їж. Це лікарський препарат, - сказала, віддаючи мені трубочку.

- Д-дя…

- Нема за що, - відмахнулася вона, відкушуючи майже третину трубочки.

Я лише трохи надкусила свою. І ось, слово честі, мало не застогнала від забутого смаку в роті. Солодке ж майже не їла кілька років, берегла фігуру.

- Ось бачиш. Я ж говорю - лікарський препарат, - сказала Іра.

Я посміхнулася крізь сльози.

- Юлька, у житті і хороше, і погане минає. У цьому його кошмар і диво. Я, коли мене Ванька покинув, у двадцять років саму з дворічною дитиною і без засобів для існування, думала, що все - кранти. А ні… Із батьками помирилася, роботу знайшла, навіть в універ на заочку вступила. І майже відразу Льовушку свого зустріла. З кожної праски чула, що не потрібна нікому буду з причепом і репутацією, а виявилося, що маячня це все. Сашку як свого прийняв, ще двох зробили та живемо щасливо. І в тебе все буде нормально, повір. Головне, знаєш, не зупинятись, а завжди йти далі. Ось завжди. Стиснувши зуби, через біль, через сльози. Ридати ночами, а вранці вставати і продовжувати йти. Плисти далі, як у тому мультику, як його…