Розділ 6

Двадцять чотири роки тому

День, коли все почалося

Юля

Ура, літо! Канікули! А після них одинадцятий клас. А після нього – випускний вечір. А після нього – свобода. Я поїду звідси. Назавжди поїду із цього безглуздого маленького містечка. До столиці. Вступлю на юридичний, як мрію вже два роки з того часу, як почала вивчати в школі правознавство, а не в педінститут, який знаходиться в сусідньому великому місті як хоче тато. Вивчуся, стану юристом, потім адвокатом. Кар'єру побудую. У голові з'явилася красива картинка. Як подорослішала я у стильному діловому костюмі виграю резонансну справу у суді. Усі на мене із захопленням дивляться, навіть аплодують. Потім я виходжу з будівлі суду, сідаю у свою гарну машину - велику і чорну і їду широкою асфальтованою дорогою, залитою сонцем. Дзвонить мобіла, що лежить на передньому пасажирському. Та-ак, зараз я про їхнє існування тільки чула, але ще не бачила, що вже казати про те, щоб мати. Але ж мова не про зараз, а про потім…

Я беру слухавку. Це тато. Розповідаю йому, що виграла ще одну справу. І він говорить, що пишається мною. Вперше у житті говорить. Тому що хоч як я добре і старанно вчилася, хоч як допомагала мамі по господарству - доглядала наших тварин, прибирала в будинку і так далі, він ніколи цих слів не говорив. Ні він, ні мати. А ще вони навіть слухати не хотіли про моє навчання у столиці. Це так далеко. Це ж такий престижний навчальний заклад, що куди вже мені вступити. А на платне немає грошей. І взагалі який із мене адвокат? А ось педінститут – саме те, що потрібно. Потім у школу під батьковим керівництвом працювати.

Від думки, що мене не відпустять і я на все життя так і залишусь під татовим та маминим контролем я внутрішньо здригнулася.

Як тебе не відпустять, Юлю? До батареї прив'яжуть? Отож… А от якщо ти не вступиш, ось тоді…

Оце вже ні! Вступлю. Зі шкіри геть вилізу, але вступлю. Але це буде згодом. За рік. А поки що…

А поки що я тихо, як мишка, вискочила з дому, щоб піти на річку купатися. Хотілося так відзначити початок літа, а ще… А ще це був вияв мого внутрішнього протесту. Не відпускаєте мене на пляж з Ірою та іншими однокласниками? Так я хоч ось так ось, сама піду і наплаваюся вдосталь.

Худоба нагодована, корова подоєна, тож…

Світало. Небо забарвилося у яскраві кольори. Рожевий, помаранчевий… Легкий вітерець тріпав моє довге волосся. Я зрозуміла, що забула шпильку. Що ж… Гаразд. Поки дійду додому – підсохнуть. Співали пташки. Корови мукали, кури квохтали.

Я любила звуки села, що прокидається. Ранок любила. Тому єдине, що я робила добровільно – це рано лягала та рано вставала.

Майнула думка - у місті, у незнайомому великому місті, у столиці, мені цього не вистачатиме. І взагалі їхати страшно. Як я там буду зовсім сама? Але це, звичайно, не привід щоб не їхати…

Тобі не вистачатиме тільки цього, так, Юль?

У голові з'явилося його обличчя. Очі – сині-сині. А вії навколо них чорні-чорні. Очі, які вміли дивитись так по-різному. Весело, зло, радісно, глузливо.

На мене, доньку директора школи, заучку та “синю панчоху” – завжди глузливо. А ще він не втрачав жодної нагоди якось мене зачепити. Він та інші однокласники.

Руслан Харитонов. Хуліган, майбутній бандит за словами мого тата та найкрасивіший хлопець у нашому класі. Тепер у нашому, а раніше у дев'ятому "Б". У десятому два класи об'єднали в один, оскільки багато хто пішов до училищ і тому…

І тому ми з ним стали ближчими. Звісно, лише територіально. Тому що по-справжньому ніколи не станемо. Де він, а де я. Навіть на Ірку - єдину мою подружку, красиву і сміливу він не дивився. Де вже мені…

Цьому не бути. А тому мій від'їзд – на краще.

На пляжі нікого. Тому що дуже рано. Сонячний диск повільно випливав на небо з-за горизонту. Повільно та поважно.

Я зняла шльопанці, взяла їх до рук і пішла до води. Поставила їх на трав'янисту ділянку, потім скинула сукню, акуратно згорнула та поклала зверху. Зібрала волосся у вузлик. Без шпильки воно не втримається - надто важке, тому це просто машинально.

Постояла трохи заплющивши очі і підставивши обличчя сонечку. У мене світла шкіра, а тому засмагати потрібно потроху інакше згориш. Але, звичайно, такої гарної засмаги, як у смаглявіших мені не бачити, скільки не намагайся. І ось чому я кольором шкіри в тата, а не в маму? Тато - русявий і сіроокий, а мама - кароока брюнетка. І ось від тата у мене очі, шкіра та волосся, а від мами – губи. Ну і, звісно, фігура. Струнка, але без яскраво виражених вигинів, як у тієї ж Ірки. У неї ще з чотирнадцяти років груди – трієчка. А в мене так, навіть зараз, у шістнадцять ледь-ледь двійка. Прикро.

Вода холодна, але мені нормально. Не холодно. А вже плавати я просто любила. Уявляла себе русалонькою із казки. А ще мріяла щороку на море їздити. Поки що лише двічі була за все життя. Тому що тато вважав - нема чого гроші витрачати, а плавати можна і в річці.

Раптом почула поруч плескіт води. Обернулася за його напрямком і побачила… Ой, лишенько…

- Привіт, Родіонова! - широко посміхнувся Харитонов за метр від мене.

Ли-шень-ко…

Я вже з мокрим волоссям. І через це виглядаю як мокра курка. А ось він ... А ось він як персонаж із серіалу "Рятувальники Малібу". Подовжене чорне волосся прибране назад, на засмаглому обличчі виблискують блакитні очі, красиві губи широко посміхаються. Широко та зухвало. І плечі широчені. Накачані.

- Ти що тут робиш? - розумниця, Юля, просто молодець. Запитання на мільйон.

- А на що схоже, га? Плаваю, може? Чи не можна без твого дозволу?

- Звичайно можна…

Вода досить холодна, а мені спекотно. Особливо щокам.

- А як це тебе тато саму на пляж відпустив? - глузливо спитав хлопець.

- Не твоє діло, - огризнулася я.

- Ах так…

І раптом ривком смикнув мене, тягнучи під воду. Я встигла замружитися і затримати дихання. На кілька секунд схопила паніку, але все одно відчула наче кожною клітиною свого тіла його тіло. Тверде і чомусь гаряче.